Публикации

Тернопільські дворики — це внутрішній простір міста, в якому найліпше відчувається його дух. Рівень їх камерності різний, але гадаю, в сукупності — це такий собі інший бік міста, чи то пак місто зсередини.

 

Тут нема реклам, пофарбованих у різні барви стін та іншої монструозної інтервенції. Є потрісканий тиньк ніжно-рожевих кольорів, тут і там розкидані різні дещиці — стільці для приємного обзервування (такі собі знаки літа), сушиться білизна (а чи виморожується. Давайте поговоримо про запах одягу, що сушиться надворі — чистий, синій, морозяний. Гаразд, згода, то я фантазую та ідеалізую, але такий простір саме для такого й годиться). Все те вкупі й надає надзвичайно інтимного, тонкого, ледь чутого звучання, й картинку, ніби дивишся на водяну гладь, але не можеш торкнутися — все ефемерне, а тому й манить.

 

Деталі дворика на Коперника. Тернопіль © Анна Золотнюк

Дворики змінюються та зникають. Іноді це синоніми. Десь виростає забудова, деякі закривають, а разом із тим змітають те, що в двориках торкає так само сильно, як їхня приватність — автентичність, замішана на еклектичності. Кожен двір заселений  особистими, хай навіть інтимними знаками, і швидко зникомими (що в принципі є синонімами). Принаймні в такому ключі хочеться про них фантазувати. Саме тут, як піднімаєш голову горі, і бачиш вигини дахів, хочеться нанизувати епічні історії та творити міфи міста — аби воно було таким же рельєфним, багаторівневим, як бачене, а не вихолощено-пластиковим.

<- назад в: Публикации