МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Піаніно та Кіт

08.07.2019

Тернопіль


Марія Масюк, Анастасія Рудюк

Як, попри невдачі, музикантці вдалось реалізувати себе у маленькому місті

Якщо спуститися вниз вулицею Панащука у Тернополі, то можна натрапити на музичний коледж імені Соломії Крушельницької —  прихисток академічної музики посеред вуличних сплетінь. Саме це місце стало домом багатьох талановитих українських музикантів та музиканток. 

Коли ми підходимо до нього та робимо кілька фото фасаду, нас зауважує вахтерка. Ця пані на позір різка, проте кутики її очей виявляють непідробну щирість та зацікавлення.

— Дівчата, я не можу вас впустити. Навіть не знаю, чи тут можна фотографувати, — говорить суворим голосом поважна пані.

Ми не перечимо: завтра прийдемо сюди з людьми, для яких коледж — як  дім.  

— Ну якщо хочете так сильно, то заходьте вже, раз таке діло. Якщо ви журналісти, — гукає у спину нам вахтерка.

— А про кого писатимете? Бо журналісти у нас часто — директорка йде в депутати.

— Про вашу студентку, Роксолану Кіт.

— Йой! А що вже Кіт натворила?

 

 

Тінь відомої на увесь світ настоятельки коледжу Соломії Крушельницької, падає на дошку пошани, де представлені найталановитіші студенти, зокрема і наша героїня. ©Анастасія Рудюк

Intro 

Наступного дня нас зустрічає заступниця директорки коледжу Ірина Романюк. Ми заходимо у просторе приміщення, яке відрізняється від тісних маленьких, хоч і затишних кімнат. Жінка показує нам музей Крушельницької — одне з найважливіших місць у коледжі — і додає, що студенти коледжу мають чимало талантів. На підтвердження показує дошку пошани, біля якої стоїть бюст опікунки, Крушельницької. 

— Наші студенти займаються майже цілодобово. Якщо в інших навчальних закладах по чотири пари і все, то наші приходять о 6 ранку і грають до 9 чи 10 вечора. Йдуть додому лише щоб переночувати, — розповідає Ірина Романюк. 

Ми віримо, бо ж прийшли у неділю, а тут все працює.

— Я випускниця цього навчального закладу. Коли я вставала на шосту ранку, то в перший корпус було нереально потрапити, — згадує викладачка.

За її словами, щоб студент добре грав, потрібно займатися мінімум 4 години на день. Не всі витримують ритм навчання. Декому таке навіть подобається. Як от нашій героїні — Роксолані Кіт.

Скриплять старі дерев’яні двері — до коледжу забігає Роксолана. Вона дещо схвильована, але швидко забирає ключі і веде нас у свій рідний клас №6.

 

Роксолана Кіт виконує  "Прелюдію #5" відомого українського композитора родом з Тернополя, Василя Барвінського ©Анастасія Рудюк

Andante mosso

Дівчина відмикає замок від піаніно, і вмить її пальці починають хаотично перебігати клавішами та заповнювати усі куточки класу музикою. Здається, що вона забула про нас. Як би це парадоксально не звучало, але Роксоланчине захоплення музикою народилося з духу трагедії. Хоч і дитячої. 

— Я просто ходила в художню школу і думала, що буду малювати. А потім мою роботу не взяли на одну олімпіаду в школі і я зрозуміла, що все несправедливо. А взяли, розумієте, роботу дівчинки, батьки якої дружили з вчителем. І я подумала, що нема на світі справедливості.

— Плакала?

— Та взагалі… Я сказала, що лишаю художню школу. І потім раптово переключилась на музику. Отже, так треба було.

Таку альтернативу запропонував для дівчини її тато. Він, до слова, теж музикант.

— Чому ти вибрала класичну музику?

— Ну це не зовсім класична. Академічна. Класичних композиторів є лише декілька. Це Гайдн, Бетховен і Моцарт. Далі вже йдуть романтики… 

 Чуттєвість доторків пальців до клавіш фортепіано. ©Анастасія Рудю

Vivo

Перший досвід участі в конкурсах у Роксолани був сумним. Їй тоді було 14 років. 

— О боже. Це було жахливо. Я тоді вирішила, що вступатиму в коледж. Я подумала, що треба поїхати на конкурс, щоб трішки пограти. Спробувати себе на сцені. Я приїхала і завалила все, що тільки можна. Я десь десять разів починала грати той самий твір! Все, трагедія. Коли повернулась з цього виступу, пішла до брата, а потім втекла в парк. Мене батьки шукають, у всіх стрес, а я не хочу повертатися. Зараз теж можу понервувати, але вже не так. Дивуюсь, як тоді все не закинула.

Згодом Роксолана Кіт здобула премії та дипломи Всеукраїнських конкурсів Богдана Лятошинського, Василя Барвінського, Дезидерія Задора, міжнародного конкурсу в рамках фестивалю "Нейгаузівські музичні зустрічі".

Піаністці важче грати в Тернополі, ніж у інших містах. Оскільки тут вона знає всіх людей, які приходять на виступи. Тому і починає переживати.

— Коли я була в Кропивницькому, мене ніхто не знав і було спокійно. А от вдома ти виходиш: «О Боже… Як зібратися?»

Окрім того, дівчині легше грати на концертах. 

— Тоді ніхто не налаштований тебе судити. Приходжу і просто граю.  Буває, що літаю в думках. Потім, коли вже опам’ятовуюсь, то не можу згадати, де саме ти граєш і збиваєшся. Це у всіх таке може бути. Навіть на конкурсах на таке не звертають уваги. Буває, що клавіатура слизька. Пальці пітніють і зісковзують. У цьому немає вини музиканта.

— Заради чого ти працюєш?

— Є декілька конкретних цілей. Наприклад, я хочу закінчити кілька вишів. Можна сказати, що пливу за течію. І коли бачу, що за щось можна вхопитися, то й хапаюсь. 

— Про Польщу не думала?

— Наші туди вступають, але друзі розповідали, якщо поїдеш до поляків, то скажуть грати тільки Шопена і польських композиторів. Я вважаю, що краще повертатися до Тернополя, бо тут ну дуже багато роботи.

 

Роксолана  серед мрій та прагнень щодо майбутнього. ©Анастасія Руд

Allegro

Роксолана соромиться розповідати про свої плани на майбутнє. Зараз вона вступає до Львова в консерваторію. Готувала документи на вступ лише туди, бо впевнена, що пройде конкурс на бюджет. Що далі — невідомо. Це наче блукати в тумані з зав’язаними очима, бо і сам не знаєш що робити у тому середовищі, де талант музиканта можна реалізувати або у викладацькій діяльності, або на вулицях міст. Винагороди й грамоти — лакмусовий папірець таланту й вмінь, проте річ в тім, щоб вони не залишились припадати пилом в рідному класі №6.

 

 

 

 

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Тернопіль зсередини

Следующий материал:
Борщівський код


Марія Масюк

Вік: 20 років

Народилася: в Острові

Живу: у Львові

 

Що мене робить щасливою?

Можливість бачити, чути, відчувати навколишній світ. Самостійно приймати рішення і бути вільною у своєму виборі.

Що для мене важливо в житті?

Не змарнувати час на щось, що не принесе користі іншим.

Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Якість місцевих видань.

 

 

Анастасія Рудюк

 

Вік: 18
Народилася: у Вінницькій області

Живу: у Львові


Що мене робить щасливою?
Самовдосконалення. Я хочу якомога більше читати, вчити та дізнаватись. І врешті-решт, хіба це не чудово? Постійне прагнення людини до вдосконалення відрізняє її від тварин, як на мене.

Що для мене важливо в житті?
Реалізація своїх мрій та прагнень. Я й справді вже стільки всього напланувала, що годі вже чекати, варто втілювати.

Що б я  хотіла змінити в своєму місті на краще?
Моє місто вкутане легендами та кавою (ну й легендами про каву). Проте, якщо відійти від туристично-розважального боку медалі, то Львів - це активна молодь, громадські організації та десятки можливостей для реалізації. Я хотіла б залучити якомога більшу кількість молоді до волонтерства та активної громадської позиції.