Публикации

На в’їзді до Ярової — невеличкого селища в Донецькій області — хвойний ліс і яскраво розмальована автобусна зупинка. Далі, уздовж дороги — ще сім. Як і багато іншого, вони з’явилися тут завдяки родині Гладких. Не місцевій: сім’я переїхала з Донецька через війну.

— Грибів білих було валом! Я стільки ні до, ні після не бачила. Згадала тоді, як бабуся моя казала: в червні 41-го теж було багато білих грибів. Говорила, таке тільки перед війною буває. А я ще тоді подумала: добре, що в нас такого бути не може. Та кому ми потрібні!

Це був 2013-й. За рік у Донецьку, де жила пенсіонерка Олена Гладка з чоловіком, двома доньками, свекрухою та собакою, почали стріляти.

Родина переїхала до Ярової — за 150 кілометрів від дому на північ, на півдорозі до Харкова. Оселилась у невеликому двоповерховому будинку. Раніше він був їхньою дачею.

— Нам просто пощастило. Ми цей будинок купили у 2003-му, майже випадково. Відпочивали в Святогірську, вирішили заїхати до знайомої в Ярову. Їдемо селом, бачимо — великими літерами на дверях: «продається». Вийшли з машини, подивилися — і вже через тиждень цей будинок був нашим, — згадує Олена.

До війни в Яровій жили десь три тисячі людей. Приблизно стільки ж приїхало переселенців.

 ***

 

 

Зупинка в Яровій, яку розмалювали завдяки родині Гладких. ©Катерина Коваленко

— Все у нас тепер поділено на «до» і «після», — каже чоловік Олени Геннадій.

У Донецьку він працював хірургом, а ще мав бізнес у Криму — продавав медичне обладнання.

Сама Олена — педіаторка, але не працювала через потребу доглядати за старшою донькою Настею: вона має інвалідність. Молодша — Анна — закінчила в Донецьку університет та працювала в культурному благодійному фонді.

Відтоді, як купили цю дачу, Олена з Настею приїжджали сюди на літо. Чоловік катався до них щовихідних. Так мало бути і 2014-го. Але, приїхавши на дачу з настанням тепла, жінка з донькою там застрягли. Без грошей і зв’язку з рідними в Донецьку.

— У мене був мінімальний запас грошей. Та навіщо вони мені треба? Думала, чоловік скоро приїде, все привезе, — згадує Олена.

 

 

 

Олена Гладка (зліва) разом із селищним головою Олегом Богуславським та його колежанками. © Катерина Коваленко

Чоловік, як і Анна з бабусею, через обстріли не приїздив. Додзвонитись до дружини теж не міг: тоді саме перебили вишку на Карачуні під Слов’янськом. Намагався надіслати грошей, але банки теж не працювали.

— Сусіди почали питати: Лєн, може вам гроші потрібні, їжа? А Федорович, молочник наш, перестав із мене брати гроші за молоко. От просто принципово не брав.

Із допомогою сусідів вдалося протрималися. Лише в липні до Ярової виїхала решта родини Гладких. У Донецьк поверталися лише кілька разів: забрати мінімум необхідних речей.

— Найбільше сумую за якимись дрібними речами. В один момент усі спогади лишилися там. Мама дуже хвилювалася через старі фотографії бабусь, дідусів… —  донька Анна витирає сльози. — Були відеокасети — пригадуєте, коли ще не було цифрових? Інколи думаю, вже ніколи їх і не подивимося.

 

 

Зупинка в Яровій до ремонту. ©Анна Гладка

Частина минулого зруйнована вщент. Бабуся й дідусь Анни — мама Олени й тато Геннадія — поховані на Іверському кладовищі біля Донецького аеропорту. Чотири роки тому могили розбомбили.

— Нічого, — Анна заспокоюється. — Залишилось і залишилось. Тепер у нас нове життя.

***

У Яровій родина вже п’ятий рік, але досі не облаштувала все так, як хотілося б. У дворі — купа будматеріалів. Геннадій за це перепрошує: каже, днями утеплюватимуть будинок. Попри це, у Гладких затишно: в тому ж дворі доглянута клумба, плететься виноград.

 — Я вам чесно скажу: у нас умови життя в Донецьку кращі були, дуже комфортні. У нас була квартира, я там ремонт зробила… Вклалася не грошима — душею. Зробила там усе так, щоб мені було добре. І тут раптом у мене це «добре» з рота виймають, — розповідає Олена. Говорить без упину: хоч одразу налила всім чаю, зі своєї чашки не зробила і ковтка.

 

 

Селищний голова Олег Богуславський та Олена Гладка. © Катерина Коваленко

 

Порядок родина намагається навести й за межами двору. Два роки тому Анна вмовила батьків створити громадську організацію. Назвалися «Міцною громадою». Завдяки ній у селі почали вивозити сміття, встановили світловідбивні вказівники, у місцевому клубі провели безкоштовний вай-фай. А ще розмалювали автобусні зупинки, які вже стали символом Ярової.

— Дві зупинки, що в самому центрі, були розмальовані й раніше. Це художниця з Горлівки, теж переселенка. Я подумала: а чому б усі не розмалювати — гарно ж? Подалися на грант від британського посольства, виграли — і вона розмалювала ще шість.

Гладкі все роблять самі: подають заявки на гранти, пишуть кошториси і звіти, домовляються з владою, купують фарбу, пензлики, ліхтарі чи баки для сміття. Грантових грошей вистачає копійка в копійку, зарплат не передбачено.

— Мене вже в усіх інтернет-магазинах впізнають. Кажу їм: так, хлопці, ви ж мене знаєте, я не відстану. Ми беремо оптом, треба нам знижку зробити. І якось воно виходить, — ділиться Олена. — Буває, що й самим треба поїхати, забрати з іншого міста. Це вже за власні гроші.

Олена не відстає і від селищного голови. З ним вона дружить, часто заходить у гості обговорити спільні проекти. Той підтримує, але гроші вибити може не завжди. Поки це вдалося лише раз: на освітлення вулиць у Яровій із бюджету Лиманської ОТГ дали понад 150 тисяч гривень. Стільки ж «Міцна громада» виграла в конкурсі Програми Розвитку ООН. Ліхтарі вже закупили, встановлюватимуть найближчим часом.

 

 

Одна з центральних зупинок у Яровій. © Катерина Коваленко

 

Місцеві жителі до нових ініціатив долучаються мало, зізнається Олена. Кажуть, їм і так добре жилося: навіщо щось змінювати?

— Ніхто не хоче займатися цим безкоштовно. Всі люди зайняті — працюють, вдома мають господарство. А те, що ми робимо, займає дуже багато і сил, і часу. Іноді думаю: все, не можу більше.

Змін у селі люди не цінують, дивується Олена. То намагалися зупинку зіпсувати, то погнули нові таблички.

— Ой, а скільки разів я чула: «та нащо воно тобі треба?» Або ще гірше — казали, що я на цьому гроші відмиваю… Та я й копійки з цього не маю! Просто хочу, щоб у селі красиво було, от і все. Не всі розуміють.

При цьому в Яровій Олену знають ледь не всі. Зустрічаючи на вулиці, з нею вітається літня жінка.

— Село хороше, преобразилось! Так там і передайте! — вигукує, помітивши камеру.

— От вам і місцеві, — сміється Олена. — Хоч слово гарне скажуть — уже приємно.

Теги:
Яровая, зупинка, війна, Донецьк, переселенці

<- назад в: Публикации