МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Залишатися поруч

21.08.2018

Святогірськ


Віра Курико, Наталя Гоман (світлини)

Як понад 90 років у просторі Святогірська на Донеччині співіснує православна лавра й “діяч” системи, що цю лавру нищила

Релігійний і нерелігійний набір

Він вже четвертий рік піднімає на гору хрести. Дерев’яні, щоб повісити на авто, іменні натільні, паперові іконки, червоні нитки-обереги.

А також —  бейсбольні бити з випаленою маркою авто «Тойота», ножі, віяла, дрібні китайські іграшки, браслетики, намиста, магнітики з Лаврою, і навіть мандалу.

Серед цього всього — лише декілька видів магнітів з Артемом.

Він пояснює: між його релігійним і нерелігійним набором немає жодного зв’язку — усе він бере в одного постачальника. Лавки Святогірської лаври внизу схилу, мовляв, беруть свої сувеніри там де й він — хрестики й іконки отримують одразу висвячені.

Просто Лаврі, наприклад, ні до чого магніти з Артемом, а йому, отут, біля 22-метрового монумента людині, яка принесла на Донеччину радянську владу, саме те.

Артема, каже, тут беруть більше ніж Лавру.

Його звати Олександр — він один із торговців сувенірами на схилі з пам’ятником Артему. Олександр продає усе, за що може зачепитися погляд невибагливої дитини або зацікавленого православного туриста.

Торгує майже біля Артема.

Люди підходять й запитують, чи освячена ікона й хрестик, Олександр відказує: „Ще б пак! Усе святили”.

 

Життя й оживлення

Святогірський православний монастир на Донеччині вперше згадується 1526 року, але місцевий історик Володимир Дєдов, пише, що він ще домонгольських часів.

На цій землі Кирило та Мефодій проповідували хозарам православ'я, тут люди рятувалися від монголо-татарської орди.

Один із крейдяних схилів, які обживав монастир, за легендою, порожнів.

Священнослужителі радилися про те, чи не поставити на ньому церкву.

Але літній монах Ісаакій змірив поглядом схил і сказав, що не може дати благословення на церкву.

—  Там, —  сказав старець, —  стоятиме «велика» людина.

Ніби щось знав. Прихід радянської влади до Святогірська порушив плин життя монастиря.

Після проголошення у 1918 році Донецько-Криворізької радянської республіки, монастир стали утискати, а 1922 року —  закрили.

Понад півтисячі монахів покидали монастир: когось розстріляли, хтось потрапив до в’язниці, хтось зміг залишитися в нім й навіть отримувати зарплатню. Монастир перетворили у Вседонецький будинок відпочинку.

Федор Сергєєв із прізвиськом „Артем“ загинув за рік до закриття монастиря й через три роки після того, як встановив на Донеччині радянську владу.  

На цих горах він не був за життя, але через 6 років після смерті з’явився у 800-тонній скульптурі.

Це  був 1927 рік, місто не сперечалося. Відкриття подібних пам’ятників на думку ідеологів, мало ставати святом і нагадувати про діяльність цих людей.  Артем тоді вже  з'явився в Бахмуті й Артемівську.

Будинок відпочинку в Святогірську назвали на честь Артема. Сказали, поставити поруч його бюст. Іван Кавалерідзе, автор попередніх двох Артемів, запропонував не бюст, а величезний монумент. Схил Святих гір мав стати природним постаментом.

Артема звели за три місяці: 8 метрів — постамент, 22 метри — скульптура.  

Сьогодні Святогірськ на півночі Донеччини частково живе коштом туризму. На одній стороні схилів монастир, що в часи незалежності повернув собі свої приміщення. За якийсь час він став третьою в Україні Лаврою й центром православ’я в східній частині країні.

На іншій стороні — дев’яносторічний монументальний Артем — діяч системи, що на 60 років закрила теперішню Лавру.

По два боки, але на території одного заповідника. Нині це два основні об’єкти для тих, хто сюди забрів.

 

 

Пам'ятник Артему на схилі гори і скульптура Богородиці біля входу до лаври в низині. Святогірськ. © Наталя Гоман

 

Залишені на себе

Ярослава Дєдова, наукова співробітниця Святогірського державного історико-архітектурного заповідника, показує альбоми, книги й буклети, написані про Лавру й Артема.

У кутку кабінета — дві шафи, набиті документами й кресленнями, зробленими для реставрації монастирських приміщень санаторію у 80-их роках. Ярослава каже, що люди, звикли до всього в їхньому містечку. Частково зі спільної пам’яті стерлося те, як радянська влада перетворила Успенський собор у кінотеатр, поставила в нім екран, кінорубку, туалет.

Бо можна збожеволіти, тримаючи на все зло.

Ярослава Дєдова була не тутешня, пам'ятає, що Артема побачила ще не в’їхавши в місто. Після нього — стіни колишнього монастиря на зелених пірамідах гір.

Занедбаний комплекс монастиря сипався.

—  До Лаври я зайшла тоді, коли це був санаторій. У монастирських дворах ходили люди в купальниках, у соборі показували кіно, фрески зсипалися на підлогу разом із штукатуркою.

Жінка чистила стіни Миколаївської церкви, лежачи на підвіконні, стирала вишкрябані в крейдяних стінах написи відвідувачів. Іноді були такі подряпини, що доводилося закладати цеглою.

Ярослава з колегами повертала хрести, розписи, хоч дирекція санаторію лютувала: «Це місце відпочинку, у нас тут партзбори проходять!».

—  У технічному завданні, — каже Ярослава, — нам чітко вказали “реставрація собору”. А собор – це і позолота, і хрести на банях.

Просто одного дня хтось при владі зрозумів, що монастир можна раптом втрати й почали погоджувати з Києвом реставрацію, створили заповідник, який би взявся стерегти цю територію.

Тоді останню серйозну реставрацію мав і Артем. Ярослава каже, що нині він сиплеться, з його голови вже відпадали невеликі шматки, але грошей на нього держава не дає.

— Лаврі теж сьогодні тяжко, але вона сама на себе шукає кошти й тому — сиплеться не так. Ви запитуєте, як вони уживаються, Лавра й Артем, але чим може нашкодити він їй окрім того, що одного дня не витримає?

 

 

 

Елемент розпису внутрішньої частини дзвіниці лаври та кулак скульптури Артема. Святогірськ. © Наталя Гоман

Спільність існування

— Після проголошення незалежності монастир повернули православній церкві, — далі розповідає Ярослава Дєдова. — Монахи піднімали пил і бруд, розчищали печери     від картоплі й моркви. Поверталися прихожани. Згори над монастирем, а згодом — Лаврою, стояв Артем. Що йому було робити?Спочатку у місті навіть кинулися на нього. Кричали: “Нащо того ідола тримати на Святих горах? Скинути його!”

Але з часом галас спав і Артем просто перестав когось хвилювати. Про нього згадали кілька років тому — на хвилі декомунізації.

Але Артем не зникне і справа не в тому, наскільки він суперечлива постать в історії.

Артем — пам’ятка монументального мистецтва національного значення, її захищає закон. Це витвір скульптора, якого Юнеско називає «українським Мікеланджело».

— Святогірська лавра центр православ’я у східній Україні.  До міста щодень приїжджають паломники й туристи з України й частково — з-за кордону.

Але Лаврі, — каже Ярослава Дєдова, — Артем ніяк не заважає.

Для гостей міста це й зовсім два улюблені об’єкти. А молодята, коли влаштовують весілля, то йдуть до Артема — за фото, а до лаври — вінчатися.   

Тому, каже історик Ярослава Дєдович, вже понад 90 років співіснує православна Лавра, звідки щодня чутно музику дзвонів, навіть на дальніх вулицях, й пам’ятник радянському діячу Сергєєву, якого видно з тих самих вулиць у межах маленького простору Святогірська.

А на загальному фото Лаври для наукових каталогів Артема можна й не захоплювати.

 

Артем, який не загрожує

Отець Лазар показує у вікно свого кабінету на двір Святогірської лаври й каже, що Артем не така суттєва річ, як може здаватися, а місто — не настільки релігійне, як про нього можна подумати, побачивши Лавру.

Ніж на Артема, священнослужитель просить звернути увагу на галас в центрі міста після 23 години.  Ще нещодавно він стояв біля стін Лаври, де пляж, готель, кафе, які працюють до ночі.

Щодо Артема то його, каже отець Лазар, у Лаврі сприймають як підтвердження дару провидіння їхнього монаха Ісаакія. Він передбачив “велику людину” і вона тут.

А велика — не обов’язково “поважна”.

Можливо, здорова, об’ємна, міцна.

— Хтось в Артемі бачить пам’ятник радянській епосі, хтось – пам’ятку монументального мистецтва. Ми бачимо в нім символ сили провидіння. Так мало бути, так передбачено.

Тобто Лаврі однаково, де і як давно він стоїть. Отець каже, звісно, навряд чи пам’ятник вражає й захоплює когось зі священнослужителів, у нім, мовляв, мало краси, але щоденному життю Лаври це не заважає. Лавра за собою доглядає, а Артем нині — сиплеться.

— І Ми розуміємо, що Артема складно знести. Це великі фінанси і ризики. Його встановлювали намертво, а у нас під схилом церкви. Знімати Артема ціною пошкодженого ландшафту, поховань військових на горі? Ця “велика” людина нічого не робить й нікому не загрожує, поки нерухома.

Отець Лазар каже, церква захищає й відстоює душі, а не політичні питання. Зрідка — рятує тіла. Поки йде війна, Лавру більше хвилює, як допомогти живим людям, наприклад -— переселенцям. Або працівникам заповідника, які свого часу 4 місяці не мали зарплатні через воєнні дії й потребували хоч якихось харчів.

— Поки наша влада дерибанить країну, ви мене запитуєте про Артема? Нормально нам з ним. А якщо в держави знайдуться гроші на те, щоб декомунізувати таку баулу, то краще хай віддадуть їх на переселенців, що живуть у нашому пансіонаті «Святі гори».

 

 

Пам'ятник Артему і дзвіниця Святогірської лаври. Святогірськ. © Наталя Гоман

 

Церква, якої ще немає

Місцеві прихожани заледве його помічають, запитати про нього може хіба хтось випадковий.

— За останні роки були ви й ще якась дівчина із групи випадкових журналістів, — нервово відказує отець Лазар, поспішаючи завершити розмову про Артема.

— Кажуть, не прийнято, щоб якась споруда була вища од церкви, ні? — запитую.

Отець Лазар секунду мовчить, піднімає брови:

— А хто сказав, що пам’ятник стоїть вище? На найвищому схилі комплексу — Преображенська церква. Просто її  знищили 1925 року.

Отець повторює — зараз церкви немає, але це питання часу.  

— Скоро там закладуть камені й згодом її відновимо. Ми вже шукаємо гроші.  Це її місце — місце найвище.

Ярослава Дєдова повторює думку священика — Преображенська церква вища, хоч її формально й нема. Вочевидь, 1925 року її остаточно розібрали. В архівах заповідника є газета за серпень того року, а в ній замітка — у Вседонецькому будинку відпочинку будували підстанцію й не вистачило матеріалів, тому дорозбирали Преображенський храм.  

— Хоч сьогодні екскурсоводи скажуть, що церкву підірвала радянська влада, щоб пам’ятник Артему був вищим. Але це для враження туристів й міфотворення. Церкву розібрали як і сотні інших, — каже історик.

— Тобто зараз Артем таки найвищий? — уточнюю.

— Кажу, найвищою буде церква. Монахи вже збирають кошти. Відновлення церкви зменшить об’єм “великої людини”. Спокійно, без конфлікту.

Без заперечення слів монаха Ісаакія.

 

 

Тріщини на Артемові й на лаврі. Святогірськ. © Наталя Гоман

 

Лавра, Артем, люди

— Взагалі, — каже Олександр, який торгує хрестиками й “артемами” біля монумента, — усі ці дрібнички продаються добре, а до війни — взагалі фантастично. До війни сюди приїжджала вся Донецька й Луганська область. Тепер багато хто переселився сюди.

Перебралися й поволі стають місцевими. А деякі місцеві, каже продавець, і в Лаврі, і біля Артема, бували кілька разів у житті.

Просто увесь сенс цих двох місць для місцевих часто зводиться до бізнесу.

— А як їм живеться вдвох, та кому це й що дасть? Хіба ото минулого року Артем почав сипатися, коштів реставрувати його у заповідника, тому поставили паркан з попередженням про шматок Артема, який може на вас упасти. Стало менше людей — отже й продажі зменшилися. А як не буде Артема, то хтось може й не знати, що тут відкритий схил і такі краєвиди.

Олександру ж спускатися зі своїм крамом вниз немає сенсу, внизу — лаврські сувенірні лавки. А от люди до Артема йдуть зазвичай після лаври й про сувеніри починають думати вже після всіх оглядин.

Тому четвертий рік торговець сувенірами Олександр збирає на схилі дерев’яні й металеві натільні хрестики, паперові іконки, червоні нитки-обереги, бити з випаленими марками авто, ножі, віяла, дрібні китайські іграшки, намиста, магнітики з Лаврою, з Артемом, і з тим, і з тим.

Чоловік складає все це в причеп авто й довгою серпантиновою дорогою з бетонних плит звозить усе до низу, минаючи територію лаври.

Тою ж дорогою через лавру на серпантин виходять кілька туристів. Кажуть, що часом охоронці чіпляються до жінок, які не мають хустки — так, йдете на Артема, але ж дорога йде через Лавру.

Тому хустку, будь ласка, купіть на вході.

 

 

Теги:
Святогірськ, Артем, прееселенці, декомунізація, Святогірська лавра

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Паралелі

Следующий материал:
Курорт для предпринимателей


Наталя Гоман

Вік: 21 рік

Народилася: у c. Олександрівка Чернігівської області

Живу: у  Чернігові

 

Що мене робить щасливою?

Робити щось, що приносить мені й іншим задоволення (наприклад, у когось є ідея для культурно-розважального заходу, а я допомагаю йому втілити це в життя). Відчувати, що з людьми, які мені приємні, маємо спільні захоплення і схожі погляди на життя. Випадкові знайомства, які продовжуються тривалим спілкуванням, і події, які дають відчуття ейфорії та наповненості. Коли є кому прочитати вірші, і та людина відчує їх. Коли є з ким поспівати.

Що для мене важливо в житті?

Щоби близькі мені люди були щасливими. Робити моє місто кращим, від мінімального (викидати сміття в смітничок, а не абикуди) до більш глобального (об’єктивно подавати інформацію, брати участь у різних ініціативах тощо). Бути корисною. Брати від життя максимум можливостей і отримувати задоволення.

Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Щоби було більше цікавих подій (літературних вечорів, кінопереглядів, концертів, оригінальних екскурсій і т.д.). Щоби ЗМІ були коректними й об’єктивними. Щоби Чернігів став туристичним містом, адже має для цього чималий потенціал. Щоби сміття кидали в смітники, а дороги переходили на зелений.

 

Віра Курико

Вік: 21 рік

Народилася: Чернігівська область

Живу: у Чернігові

 

Що мене робить щасливою?

Можливість відкривати для себе світ і нових людей у ньому, писати, читати, вивчати себе й людей довкола.

 

Що для мене важливо в житті?

Соціальна відповідальність, саморозвиток та любові.


Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Я би хотіла принести своєму регіону більше матеріалів про успішні ініціативи в місті, креативних й відповідальних людей, чиї історії могли би надихати інших жителів Чернігова.