МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Той, що нотує час

08.07.2019

Тернопіль


Анастасія Мєтєлєва, Марічка Процик

Як закоханий в історію міста тернополянин єднає покоління

Люди вивчають історію по-різному: подорожуючи, відвідуючи екскурсії, читаючи книжки. Тарас Циклиняк — український краєзнавець, екскурсовод, музикант — досліджує історію свого рідного Тернополя незвичайним способом: вже десяток років відвідує літніх людей і записує їхні живі спогади. Особливо його цікавить післявоєнний період — по завершенню Другої світової війни у міста залишилося лише 10% неушкоджених будинків та вулиць. Доля усміхнулась їм тільки тому, що вони були надто вузькими для військової техніки.

Минуле

Майже кожен тиждень Тарас приходить із печивом та чаєм до однієї 86-річної бабусі — пані Ірини. Записує її спогади про довоєнний Тернопіль та історію її родини.

— То не Тарас! То два рублі вкупі! — сміється пані Ірина. — Він вже знає про моє життя краще, ніж я сама.

Майже 15 років тому жінка зустрічалася із голлівудським кінорежисером Стівеном Спілбергом, який приїхав в Україну на зйомки документального фільму «Назви своє ім’я» — відеосвідчення про Голокост. Пані Ірина була однією із героїнь. На камеру вона розповідала про те, що пам‘ятала з дитинства — коли була 11-річною дівчинкою, батьки допомагали вижити місцевим євреям.

Спогади про жорстокість, породжену війною, вона пронесла крізь усе життя.

— Ми йшли з татком по вулиці Першого мая, — вкотре пригадує вона. — Іде машина накрита брезентом і дуже в ній плаче дитина. Як тільки ми дійшли, машина зупинилася. Вийшов із неї військовий. Видхилив брезент і почав говорити німецькою до жінки, яка там була. Дитина плакала і мати ніяк не могла її заспокоїти. Малечі було десь 4-5 місяців, а може й меньше. Тоді військовий вихопив дівчинку, узяв її за ноги і вдарив об стіну. Плач матері був несамовитим.

Таких шокуючих свідчень у нотатках та аудіозаписах Тараса — тисячі.

— Я знаю про місто і його мешканців надзвичайно багато дрібниць — наприклад, водоймище у парку Шевченка робили діти. Там де зараз дно водойми, туди звозили цеглу зруйнованих будинків і якщо розкопати приблизно 10-15 см ми її знайдемо. До речі, пані Ірина, коли ми з нею розмовляли, ніколи не вірила, що на цьому місці, все ж таки буде парк, — каже Тарас. Ці знання він праге передати молодшому поколінню.

Теперішнє

Зрештою, тримати почуте в собі, Тарас не міг — почав переповідати ці історії під час екскурсій, які він часто проводить містом. Тоді ж різні люди суголосно говорили, що він зобов’язаний зберегти ці свідчення і видати їх окремою збіркою. Так народилася ідея створення серії книжок про Тернопіль, написаних за спогадами містян. Перша частина була передана у друк у квітні цього року — світ побачили три сотні примірників.

— Тернопіль — випалена земля, в сенсі минулого. Я люблю те, чим займаюся, бо постійно дізнаюся щось нове: вулиця Кульчицької, скажімо, раніше була пасажем Адлера. А на фундаменті Парафіяльного костелу після руйнування, звели Центральний універмаг.

Нещодавно Тарас долучився до створення серії порівняльних фото «Зникаюче місто», а також був задіяний у відновленні годинника на Катедральному соборі та став співавтором меморіальної дошки митрополитові Андрею Шептицькому.

— Я хочу сприяти відбудуванню Парафіяльного костелу. Інколи сиджу ввечері, мрію… Сподіваюсь, що я цього моменту дочекаюся. Він був висотою 69 метрів. То з його даху можна було би дивитися на все місто. Я був би щасливий, якби це вдалося, — каже Тарас про свою найзаповітнішу мрію.

Майбутнє

А поки Тарас намагається запалити любов‘ю до міста та його історії молоде покоління.

— На місці наших «єлисейських полів» були катакомби, де під час війни ховалася маленька пані Ірина. А ще, на місці Церкви воздвиження Чесного Хреста мали побудувати готель. І споруді пощастило, що було замало місця для фундаменту готеля, — каже Тарас на одній із екскурсій.

Розповідає підліткам почуте від старих. І знову й знову сам ніби повертається у той до- і повоєнний старий Тернопіль.

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Мистецтво вірити у себе

Следующий материал:
Тарас і (не) зручний Тернопіль


Анастасія Мєтєлєва

 

Вік : 16 років

Народилася : У Запоріжжі

Живу : у Запоріжжі

 

Що робить мене щасливою ?

Це легке і водночас важке запитання. Відповім так – здоров’я близьких мені людей. Якщо все гармонійно вдома, твої рідні здорові, то будуть сили і в мене творити та досягати чогось. Адже усього за мої шістнадцять років, я зрозуміла, що це найважливіше у житті будь-якої людини.

P.s Ну і, звісно, цуцики, без цих маленьких грудочок щастя просто не можу жити.

Що для мене важливо в житті?

Для мене не важливо скільки і коли я буду заробляти. Для мене важливий досвід, який  отримую при зустрічі з новою людиною. Також для мене важлива моя родина – бабусі та дідусі. Я хочу, аби вони були здорові та щасливі. Те, чого б мені хотілося найбільше  у житті – бути доброю дружиною, лагідною мамою та класною бабусею.

Що б я хотіла змінити у своєму місті на краще?

Запоріжжя – індустріальне місто і найбільша проблема міста – екологія. Я би хотіла привернути увагу інвесторів або місцевої влади, будь-кого, хто може допомогти моєму місту стати сприятливим для людей. Місцеві вже втратили віру у те, що можна щось змінити і жити у чистому, незабрудненому місті. І я б щиро хотіла змінити його на краще.