МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Тарас і (не) зручний Тернопіль

08.07.2019

Тернопіль


Антоніна Андрійчук, Марічка Карабин

Як юнак з інвалідністю виборює своє право на інклюзивність

До автобусної зупинки на вулиці Соломії Крушельницької у Тернополі під’їжджає хлопець на інвалідному візку з обдертими й обклеєними скотчем підлокітниками. У нього світлі очі й чорняве волосся, а під блакитною футболкою видно золотий хрестик. Раз на тиждень на вихідних Тарас проїжджає цією вулицею, коли їде в парк або центр. Нині вона зручна для людей з інвалідністю і батьків із дитячими візочками. Завдяки ініціативі Тараса.

Тарасу Хоміцькому із Тернополя — 24. Раніше хлопець працював у кол-центрі. Така робота допомогла йому розширити коло спілкування й бути більш активним. Він надихнувся і разом з однодумцями створив компанію «SIMKA». Цей кол-центр — соціальний бізнес, який допомагає працевлаштуватися людям з інвалідністю або тим, хто з якихось причин не може працювати поза домом.

У той час, коли одні стикаються з проблемами — пишуть гнівні коментарі в соцмережах і чекають допомоги зверху, Тарас — діє. Він бере ініціативу в свої руки, замість закриватися в собі — спілкується, замість бідкатись на владу — йде напряму до неї, замість опускати руки — працює. І таки досягає свого.

Я можу

«Петиція набрала голоси! Зацікавилася навіть преса», – такими словами одного літнього ранку 2018 року збудила Тараса його мама Іванка. Хлопець жартує, що тоді прокинувся знаменитим.

«Якщо ти стикаєшся з труднощами в пересуванні чи несправедливістю, потрібно звертатися до відповідних інстанцій і говорити про свої проблеми, — вважає Тарас Хоміцький. — Ями на вулиці Крушельницької я пам’ятаю ще зі свого дитинства. Нічого не змінилось».

Тротуар зробили, рекомендації не врахували. ©Марічка Карабин

У дитинстві Тарас ще бігав Тернополем, ходив у садочок. Але згодом почав хворіти і перший клас провів удома. З часом через хворобу йому довелось сісти на інвалідний візок. У другому класі Тарас навчався у навчально-реабілітаційному центрі, на той час це була школа-інтернат. Хлопець не тільки вчився, а й  виступав на концертах і танцював. Після школи Тарас вступив в училище №4 на «оператора обробки інформації». Потім добре склав ЗНО й вступив у Тернопільський економічний університет на заочну форму. 

«Вчитися мені подобалося, але не було ліфта. Тому тато носив мене на четвертий поверх на руках», — розповідає. — Спершу мені навіть не спадало на думку, що можна вимагати свої права. Але попрацювавши на роботі в команді, я почав більше спілкуватись з активними людьми і побачив, як вони борються та відстоюють свої інтереси. Комусь це навіть вдається. Мені й самому захотілося. Вирішив, що спробую. Тоді у мене з’явилася ідея петиції».

Ми розмовляємо з Тарасом на вулиці Крушельницькій, де торік були ями. Зараз тут — рівна дорога й оновлений пішохідний перехід.

Тарас Хоміцький створив петицію, до якої додав фотографії, поширив у Facebook і закликав її підписувати. У ній він вимагав відремонтувати тротуар й облаштувати зручності для людей з інвалідністю та батьків з дитячими візочками. Цей допис поширили друзі й рідні Тараса. У результаті — менше, ніж за добу петиція набрала 350 голосів.

Міська рада із бюджету виділила кошти й у березні 2018 року розпочався ремонт вулиці. Базові  роботи закінчили у травні цього року, а перед Днем молоді повністю завершили. 

«Зараз там досить комфортно пересуватися. Хоч не ідеально. Я уявляв, що це буде безбар’єрне середовище, де тротуар виходить на дорогу — із покриттям для незрячих та сучасним інклюзивним оснащенням», — із захопленням пояснює Тарас.

Але реконструкцію робили ще за старими нормами, тож поклали плитку, яка створює вібрації і сповільнює рух. 

«Я задоволений, але найкращим варіантом було б суцільне бетонне покриття або асфальт. Мені  подобається, що там, де водовідвід, поставили решітку, адже, де її нема, треба сповільнюватися, перескакувати. Місто змінюється на краще, хоч кардинальних змін через мою петицію не сталось. Проте маю надію на нові будівельні норми про інклюзивність, які запрацювали у квітні».

Зробити місто зручним

Таких вулиць, як раніше була Соломії Крушельницької, у Тернополі чимало.

«Коли я опублікував петицію, багато людей мені писали: «Блін, я ходжу цією вулицею кожен день і  не зауважувала, що там яма!». Писали і прості люди, й чиновники. Вони не звертають увагу на проблему, поки до них не звернешся». 

Найбільше незручностей Тарас відчуває у державних установах. Наприклад, щоб зайти до міської ради, треба подолати сходи. Пандуса немає. Суди, прокуратура, лікарні — ці місця, за словами Тараса, непристосовані для людей з інвалідністю. 

«От, наприклад, у нашій тернопільській поліклініці немає ліфту, всюди сходи. Я не можу згадати державної установи, яка зручна для людей з інвалідністю. Окрім «Соцзабезу», хіба що», — пояснює Тарас. 

 Долати незручні ділянки Тарасу допомагає молодший брат ©Марічка Карабин

Раніше хлопець любив грати в теніс. Зал із тенісними столами розташований у підвалі і дійти туди можна лише сходами. В приміщенні — холодно. Тарас грав там переважно з татом або братом. Але коли у них не було можливості завезти його в зал, Тарас не міг туди потрапити. В результаті  — перестав займатись тенісом. Бо громадським транспортом — не дістатись. 

«Громадський транспорт має бути пристосованим для людей з інвалідністю, — переконаний Тарас Хоміцький.  — Зручності, пандуси — це добре, але з одного кінця міста в інший на візку не доїдеш. У Тернополі немає транспорту, в який можна було б безперешкодно зайти і вийти. Є один тролейбус, але зупинки натомість непристосовані. Транспорт або зупиняється далі від зупинки, або зупинка низько і туди неможливо зайти».

Тарас під’їжджає ближче до зупинки і в цей час якраз їде тролейбус. Він навмисно стає так, аби водій його зауважив. Тролейбус зупиняється у такому місці, що на візку незручно до нього добратись. «Якщо водій виходить й допомагає, то це по-європейськи. А це по-тернопільськи», — сміється Тарас і вказує на тролейбус.

З успішних прикладів місць, які є інклюзивними, хлопець згадує набережну, пляж «Циганка», центр міста й один дитячий майданчик, де гойдалки пристосовані для дітей з інвалідністю. Дещо змінилася і вулиця біля вокзалу. 

Тарас не зневірюється через труднощі, а намагається брати справу у свої руки й діяти. Одного разу Тарас пішов у «Соцзабез» і сказав, що йому потрібен інвалідний візок. Працівники дали йому каталог, щоб вибирав.

— Ми вам привезем, — сказали.

— А мені ж треба його приміряти, посидіти у ньому, — пояснював Тарас. — Я ж не знаю, який із них мені зручний.

Працівники натомість не захотіли витягувати з пачки нові візки: 

— А ніхто раніше нам такого не казав, — здивувались вони. — Хочете жити як у Європі — їдьте в Європу. 

Тарас зауважує, що в органах влади є мало людей з інвалідністю. Він переконаний, що якби їх там було більше, проблеми було б легше вирішити. Тому Тарас вступив у політичну партію. 

Одна з цілей хлопця, про яку він часто згадує — зробити місто зручним. На його думку, у порівнянні навіть із сусідньою Вінницею, Тернопіль відстає. Хоче, аби завдяки цьому Тернопіль став інклюзивним.

Робота, яка розвиває

Одного разу Тарас пішов на майстер-клас із соціального підприємництва в Тернополі. Згодом для того, аби розвинути свою ідею, поїхав на навчання у Львів. Там він з допомогою спеціалістів розробляв бізнес-проект, а незабаром ще вдосконалював його у Києві.

Так Тарас разом зі своєю мамою Іванкою, подругою Оксаною Скочеляс, психологинею Іриною Михайлюк і Людмилою Рижевською, яка займається фінансами, заснував соціальний бізнес — підприємство «SIMKA». 

Його мета — обслуговувати бізнес через інтернет. У команді працює п’ятеро людей. Є проект — працюють, а нема — залишаються без роботи. Зараз для них це — підробіток. Але Тарас сподівається вийти на клієнтів, які робитимуть постійні замовлення. Тоді до команди долучаться  додаткові працівники, з’являться прибутки.

«У мене багато друзів із такими ж проблемами, які сидять вдома. Якщо людина хоче працювати, то чому вона не може працювати за комп’ютером? — Запитує Тарас. —  Так вона соціалізується».

Щасливий 

Попри певні виклики, Тарас зізнається: живе весело. Відвідує фестивалі, подорожує, та й під час самої розмови він часто усміхається.

«Мені сильно сподобалося «Файне місто» в Тернополі минулого року. Для зручності там поклали пластмасову плитку. До сцени облаштували пандус і підвищення. Мені було все видно. Це позитивний приклад фестивалю».

"По житті я щасливий!"- усміхається Тарас ©Марічка Карабин

Батько возить Тараса по Україні своєю машиною. У громадському транспорті хлопцеві складно. Десь тиждень тому він приїхав потягом із санаторію в Сергіївці, що в Одеській області. Туди й назад їхав потягом. І, якщо вокзали більш-менш пристосований для людей з інвалідністю, то потяги — ні. 

«Був в Одесі, Києві й Львові. Там краще пристосували простір для людей з інвалідністю. Тернопіль, на мій погляд, пробиває дно. У Львові сподобався один з торгових центрів з підземним паркінгом і місцями для таких, як я. Був приємно вражений. Так, ніби це не в Україні», — згадує юнак.

Нині Тарас мріє поїхати за кордон, аби порівняти якість життя тут і там. Подивитись, як люди вирішують проблеми, які виникають в Україні. 

«Якщо би я поїхав за кордон, то здобув би досвід і тут міг щось змінювати на краще, — пояснює Тарас. —  Та й Європу хочу побачити».

Ще одне велике прагнення Тараса — запустити й розширити підприємство, показати іншим, що можна зробити підприємство соціальним. Ще він хоче зробити місцевих чиновників активнішими. Але головне — зробити Тернопіль зручним. 

«Я щасливий. Кожен день приносить мені радість, — усміхаючись, говорить Тарас. —  Найбільше щастя — коли ти реалізований».

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Той, що нотує час

Следующий материал:
Тернопільськи бутлегер


Марічка Карабин

 

Вік: 28 років

Народилася: у Бродах

Живу: у Тернополі

Що робить мене щасливою?

Бог, їжа, сон, відпочинок.

Що для мене важливо у житті?

Здоров’я.

Щоб  я хотіла змінити у своєму місці на краще?

Зробити Тернопіль по-справжньому інклюзивним.

Антоніна Андрійчук

 

 Вік: 20

Народилася: село Озеро, Волинська область

Живу: село Озеро, Волинська область

 

Що мене робить щасливою:
Люди, репортажі і їх написання, книги.

Що для мене важливо в житті:
Бути щасливою.

Щоб я хотіла змінити в своєму місті на краще:
Я живу в селі й мені не вистачає там можливостей для освіти, розвитку й реалізації. Тому в своєму селі я б хотіла створити можливості. Щодо міста, де я навчаюсь і проводжу багато часу, то там є кілька молодіжних центрів, але нема вільних просторів. Донедавна було антикафе "Innerspace" , але воно закрилося. Хотілося б, щоб знову з'явився такий вільний простір.