Публикации

Як одному фотографу вдалось задокументувати історію Святогірська

«Вона біжить по вулиці у червоній сукні, я перехоплюю її погляд, і фотографую таку щиру посмішку», — вдивляється у світлину сивочолий чоловік.

Такими щасливими  вони вже ніколи не будуть, хіба що тільки на фото, яке тримає в руках Анатолій Лазуренко. Чоловікові 77, він не бачить на праве око та прикутий до візка. Свій вік він вважає молодим, адже збирається прожити довго, як дід, 101 рік. Колись він був відомим фотографом у Донецькій області, а зараз про його популярність говорять лише чорно-білі фото в сімейних альбомах. Фотографувати себе не дозволяє, каже, що вже не в формі, але про те як місто розвивалося у різні часи, пам’ятає ще досі.

 

 З чого все почалося

— Фотографувати почав ще зі шкільних років, досі пам’ятаю свій перший фотоапарат, — каже Анатолій. — Це була весна, 1953 року. Тоді була така відлига, що заливало весь Святогірськ, вода була аж на проїжджій частині дороги. Влада вирішила будувати дамбу, ми взяли з товаришем вудочки і пішли рибалити в канаву, недалеко від тієї дамби. Проходимо до річки, а там чиїсь речі: одяг, їжа і фотоапарат лежить марки «Ф Є  Дзерджинського». Подивилися — а довкола нікого. Оглянули ми техніку і друг мені каже «Якщо хочеш, забирай. Він мені не потрібен». Взяв його додому і  вчився, тільки почали виходити кадри, а він зламався. Ремонт коштував 30 рублів при тому, що один хліб можна було купити за 10 копійок. Самостійно тоді я ще не заробляв, інколи мама давала мені  гроші в кіно, живим був ще дід, у якого я був улюбленим внуком і частенько отримував кишенькові гроші.

 Я зекономив  ті кошти і відремонтував фотоапарат, але на плівку їх не вистачило.

Тоді молодий хлопець точно вирішує, що буде фотографом. Анатолій каже, що радянський час був періодом, коли усе контролювалося владою, але як тільки навіть придатні речі для вжитку  списувалися, їх викидали як непотріб. 

— Я влаштувався у магазин, але в якості зарплати забрав мішок списаної плівки. Відтоді ходив по місту і знімав людей.  Отак, бувало, зроблю по 10 кадрів і віддаю на пам'ять. Місто почало розвиватися, відкривалися нові табори, будинки відпочинку, туристи приїжджали зі всього Радянського Союзу. Фотографування ставало вже звичною справою, конкуренція зростала, я зрозумів, що треба вдосконалюватися, інакше багато на цьому ремеслі не зароблю, — розповідає чоловік.

Анатолій пригадує як його дядько влаштував  по знайомству в школу фотографів  «Артдель Рекорд», там працювало 15 спеціалістів, вони були найкращими на весь Донецький край. Навчання тривало три місяці, молодий хлопець із захватом ходив на зйомки із старшими фотографами, хоча дозволяли йому не багато - носити техніку.

— Апарати були з червоного дерева, хорошої якості, але не дуже зручні. Постійно треба було носити з собою ніби “темну кімнатку” і покривало. Дещо  досі збереглося на горищі в  робочому стані, — пригадує фотограф.

Навчання в школі тривало три місяці, після чого Анатолія забрали в  армію в місто Охтирку, Сумської області.

— Коли я повернувся, то зрозумів, що техніка  прогресує і  придбав собі за 500 рублів  німецький «Пантеон». Їхав за ним аж до Києва. Купив собі ще сушку, глянцювальну машину для поліпшеної якості фото. Батько тоді добре заробляв, працював на машині, тому і дав сину ці гроші. Техніка окупилася в роботі через 2-3 місяці.

З новим апаратом Анатолій Лазуренко почав добре заробляти, бо люди приїжджали на курорт і всі хотіли фотографію.

Пам’ятаю, як після курортного сезону назбирав грошей на «Волгу» —я був другим у місті, у кого була машина.  Волга стала в нагоді, бо почав робити весільні знімки. Наречені все хотіли фото біля пам’ятника Артему, туди і возив їх.

 

 

Як колись виглядало  місто

— Завжди говорили, що Донбас російськомовний, так ніби ми менше відносимося до України, — обурюється Анатолій. —  В школі я вчив російську, але любив читати Володимира Сосюру, Павла Тичину. Місцеві  балакають суржиком, російської літературної мови ти тут не почуєш, проте, так само як і української. На західній частині України мова трохи чистіша, але Донбас на півночі ніколи повністю не був російськомовний,  — ствердно говорить чоловік.

 

Пам‘ятник воїнам Святогірська,  які загинули під час Другої світової війни. Світлину на фотоплівці надав Анатолій Лазуренко. Сучасний і колишній вигляд танка. © Христина Тимофійчук

Святогірськ завжди називали  перлиною Донбасу, таку назву дали  не випадково. Через лісисту місцевість тут чисте повітря, що сприяє  великій кількості оздоровчих пансіонатів, дитячих таборів. Старше покоління добре пам’ятає той час, коли у місті працювало більше 50  таборів. Приїжджали як діти, так і дорослі. Саме тому місто заслужено отримало статус перлини Донецького краю.

— Молоде покоління їздило вчитися у Донецьк або Київ. Здебільшого люди у місті працювали в обслуговуючій сфері - доглядальницями за дітьми, прибиральницями, кухарками. Чоловіки працювали сторожами, бо було багато гаражів, машин на 300. На Донці стояла човникова станція, дерев’яних човнів зо сто було. Прокат одного на годину коштував 30 копійок, за катер, більше комфортніший транспорт, треба було заплатити 50 копійок, — пригадує Анатолій.

Усе зупинилося тоді,  коли Україна стала незалежною.  Табори із державних комплексів стали приватними, опинилися в руках осіб, які мали бізнес  в 90-ті. Деякі із закладів  продовжили свою роботу, але більша частина назавжди припинила  існування.

Тоді робота фотографа стала менше потрібною. Анатолію довелося піти з улюбленої справи, бо  була сім’я, на яку потрібні були кошти.

— Деякий час працював у міліції. Платили 90 рублів на місяць, а фотографією я заробляв 20-30. Потім  працював на вантажній машині, возив людям вугілля, це був непоганий підзаробіток. Попри те, фотографував у вільний час, — пригадує чоловік.

 

З ніг на голову

— В один момент все стало по-іншому, як то кажуть світ перевернувся  з ніг на голову. Дорога техніка на яку я збирав гроші все життя, знецінилася. Частину апаратури, яку ще можна було використовувати продав за безцінь, — говорить Анатолій Лазуренко.

Чоловік пригадує, як на початку 90-х закрили  великий  завод, який виготовляв подовжувачі для фотоапарату, плівки, фотобумагу.  Тоді фотоапарати старого зразка різко впали в ціні, бо з’явилися перші так звані “мильниці” та телефони на які можна було набагато швидше і якісніше зробити фотокартку.  

— Я зрозумів, що класична професія фотографа, який ходить по спектному пляжу з громадною технікою у руках, вже нікому не потрібна. Відтак  у Слов’янську відкрили вже  фотомайстерню де вчилися молоді спеціалісти з новою технікою.  Тоді я остаточно перестав фотографувати.

На думку Анатолія, сьогодні молоді у місті немає що робити.

— Мій внук працює на пошті, за невелику зарплату. Я кажу йому: «Тобі вже 25, женитися треба», але на таку зарплату сім’ю не прогодуєш. Пенсія теж невелика, у мене 33 роки стажу, а отримую я 1600 гривень.

— Вам не шкода, що все життя пропрацювали в фотографії, а роботу Вашу сьогодні так низько матеріально оцінили? —  запитую я.

Анатолій Лазуренко опускає свій погляд на старе чорно-біле фото і тихо мовить : «Пам’ятаю спекотний серпень. Вона біжить по вулиці у червоній сукні, я перехоплюю її погляд, і фотографую таку щиру посмішку. «Зніми фотограф нас»,  — наспівує слова з пісні моя дружина. З того часу як її не стало пройшло 10 років, а фото про щасливе життя залишилося зі мною.

 

<- назад в: Публикации