Публикации

Чим живе Святогірська лавра у день Успіння Богородиці

Суворий з вигляду митрополит Арсеній гучним басом проголошує проповідь. Він — намісник Святогірської Успенської Церкви. Ще вчора цей храм, площа перед ним, намети торговців медом — все пустувало. Однак сьогодні місцевих вірян і паломників здалеку зібралося так багато, що голці немає де впасти.

Тут панує особлива атмосфера — вільна від метушні та буденних турбот. У повітрі пахне квітами, запашним медом, а ближче до храму — п’янким ладаном. Грають дзвони, тихо журчить річка, і люди навколо стиха гомонять, в той час як молитва гучно розноситься по всьому подвір’ю.

Людей не злякали чорні хмари, що нависли над куполами лаври — здається, от-от піде дощ. І таки йде. Цим пізнім літнім дощем природа ніби журиться за смертю Діви Марії. А люди все йдуть. Гучний дзвін надихає їх, кличе до монастиря.

 Шлях Хресного ходу. Товари для прихожан Святогірської лаври. Святогірськ © Алексей Яценко

 

Одні плачуть, шепочуть про себе тиху молитву, інші — хрестяться, переклавши важкі сумки у ліву руку. Так іде служба. Ось він, той час побути на самоті з собою, молитися, та шукати у собі  того Бога, якого втратив під час сварок, втоми, горя. Ці молитви до Богородиці, до Матері Господньої, яка у цей день навіки заплющила очі.

Далі — час для Хресного Ходи. Священики тричі обходять лавру з молитвами та іконами. Благословляють людей, кроплять їх свяченою водою. Ті юрмляться, нервуючись дістають пляшки з водою, поправляють хустки, скаржаться на погоду чи те, як далеко вони стоять до священика, а дехто знуджено дивиться у телефон.

Я теж слухаю проповідь митрополита Арсенія. Згадую маму, дитинство і те дитинство, якого уже не повернеш.

«Бо ж за гріхи не Бог карає людину, а сама вона карає себе цим гріхом. Коли каже вам матір не торкатися гарячої пічки, не ходити по склу, не чіпати змій чи собак, хіба ж матері ви робите гірше своєю неслухняністю, чи ви самі отримуєте біль?» — говорить митрополит. І деякі віряни раптом починають плакати. Інші хитають головами, очі опускають. Такі дивні вони — начебто різні, а перед Богом усі однакові.

Служба скінчилася. Втома збиває з ніг.

Довгоочікувана безтурботність. Святогірськ © Алексей Яценко

— Вибачте! — раптом чую голос. — Ви не підкажете, як пройти до їдальні для паломників?

Цей голос належить Дар’ї — жінці, що приїхала на свято до лаври з Краматорська. Зізнається, вона дуже переживала, що через автобус може проґавити службу. Йдемо до трапезної повільно — Дар’я має важкі сумки і втомлені очі. Невпинно та з помітним захопленням вона розглядає храм, службові будівлі та ще не добудовану церкву Іоанна Руського. Цього року в ній вперше правили службу.

— Таке свято сьогодні. Так світло мені на душі, — каже жінка.

— А ви тут уперше? — питаю я.

— Ні, я була тут давно. Але за радянської влади тут було геть інакше: занехаяні будівлі, обшарпані стіни. Та й сама я була іншою — за комуністів приїздила сюди комсомолкою. Хотіла побачити славетні печери. Такі вони гарні були, з тими дивовижними фресками по стінах. Але тепер, з Божого благословення, це місце перетворилося на справжню обитель Божу.

— Звісно, бо зараз є пожертви прихожан.

— А руки? Руки у працівників які золоті!

Ми підходимо до трапезної і чим ближче, тим сильніше відчуваємо запах рибної юшки. Біля їдальні прощаємося з Дар’єю. Помічаю, що її очі втомлені, але сповнені радістю.

Ввечері знову буде служба. За нею — всеношна.

А потім лавра якийсь час знову пустуватиме.

І все повториться знову.

Теги:
Святогорск, лавра, религия, вера

<- назад в: Публикации