МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Паралелі

21.08.2018

Святогірськ


Ірина Ферин

Як донеччанці, яку переслідує війна, вдалось віднайти свій дім

«Якби я могла звернутися до українців і знала, що кожен мене почує, то сказала б їм, щоб любили Україну», – каже Ольга Коломієць. Лаконічна зачіска,чистий погляд,охайний одяг – ніщо не видає емоцій жінки, яка переїхала з Донецька і пробує почати своє життя у новому місті. Маленька і тендітна, вона усміхається світло-карими очима та намагається забути війну, яка забрала в неї домівку.

До війни на Сході я працювала у приватній фірмі з бухгалтерською програмою, − розповідає Ольга. Ми сидимо в їдальні пансіонату «Старий замок», негучно грає музика, яка створює атмосферу легкості та спокою.  Раніше я мала стабільну роботу і мене все влаштовувало. Жила разом з батьками на околиці Донецька.

Разом із сім’єю вона виїхала з-під Донецька в липні 2014 − після того як  захопили летовище.

Коли почали стріляти, саме поблизу аеропорту в мене ще не було розуміння, що війна почалася, − згадує Ольга − Передчуття війни з’явилося, коли град прилетів дуже близько від нас. Це було в п’ятницю зранку. В той час я ще не почала збиратися на роботу і тому була в ліжку. Раптом почула ці три удари, завмерла і зрозуміла, що війна близько.

Після цього люди почали масово виїжджати й тікати з Донецька.

- Коли ми їхали геть, то якось не думали, що покидаємо рідну домівку. В той момент просто хотіли ненадовго втекти від того, що відбувалося. Пам’ятаю, як моя подруга, яка теж виїхала з мамою і сином, в паніці зателефонувала і сказала мені: «Олька, збери речі, воду і все, що потрібно на перший час».

Тоді жінка склала всі потрібні документи й зібрала сумку. Таку часто називають «тривожною валізою» − у кожній-другій сім’ї вона була напоготові. Ольга переїхала чотири роки тому з думкою, що це ненадовго. Та зараз все змінилось.

Зараз Ольга працює на кухні. ©Ірина Ферин

- Я була вдома, бо хотіла забрати речі, але після цього зрозуміла, що не буду там жити. Може, буду приїжджати, але в мене вже нема такого відчуття, що я туди повернуся. Це вже не моє.

В той момент Ольга відчула, що там вдома добре, але все навколо стало для неї чужим.

- Коли я приїжджала додому за одягом, то все аж защеміло всередині, зараз трохи заспокоїлася, − розповідає жінка, спокійно тримаючи руки на колінах. − Увесь час прожила в одному місці, а тут таке враження, що тебе як кошеня взяли за шкірку – і на вулицю.

Коли жінка приїхала у Святогірськ, то відразу ж відчула різницю між побитим війною і мирним містом.

- Тут ти бачиш людей з іншого світу: в них свої справи, метушня. Я на них тоді дивилась і не розуміла: поки там така війна, гради, кулі, все летить, все руйнується, вибухає, тут в магазини всі їдуть і здається, що нічого не трапилося, − емоційно та швидко розповідає Оля. − Був шок, що тут всі спокійно живуть, а там таке відбувається.

Після переїзду з Донецька жінка вболівала за українських військових і  хвилювалася як будуть далі розгортатися події на Сході. Вона вірила, що скоро повернеться додому, але зараз розуміє, що її сподівання марні.

- Всі зрозуміли, що це надовго. Найгірше те, що наші люди втратили житло. Залишили все там, а тут ми нікому не потрібні, − з сумом ділиться жінка.  

Попри те, що Оля у безпеці, все ж хвилюється, бо поруч нема найрідніших та найближчих людей – батьків.

- Вони живуть окремо в селі. Там поруч бойові дії. Буває, що мама мені не говорить, що вдень обстрілювали, щоб я не переживала. Коли до них туди ненадовго приїжджаю, то ніби в інший світ – там не перестають стріляти, а тут люди живуть і нічого про це не знають.

Після Донецька, Ольга дуже легко адаптувалась у Святогірську, оскільки ще до війни приїжджала сюди в Лавру і вже знала місто.

На кухні. ©Ірина Ферин

- Після переїзду навіть рада була, що живу в цьому місці у такий час, що ходжу на Службу. Спочатку думала, що розкажу подружкам, що я в Лаврі, – усміхаючись згадує жінка, – але й уявити не могла, що буду тут стільки часу. Мабуть, душа повернулася туди, де їй було добре, але це вже занадто довго.

Зараз жінка в Святогірську працює на кухні готелю «Старий замок». Оля скаржиться, що їй дуже мало платять, тому вона навіть не може зняти собі житло.

- Відколи почалась війна я не купувала собі нового одягу, який я люблю. Взуття мені або передавала подруга, або були речі, які волонтери нам привозили. Якби я знімала квартиру, то нічого б не заробила для себе. Лише тому, що безкоштовно живу в Лаврі, я можу економити. Це не життя.

Хустка, яку Ольга привезла з дому. ©Ірина Ферин

Оля розповіла, що раніше думала залишатися і реалізовувати себе в Україні, але передумала. Зараз жінка не бачить можливості заробляти, щоб забезпечувати себе, тому хоче виїхати за кордон.  

- І хоч в мене з’явилися подруги, які приїжджають в Лавру і кличуть мене в різні міста, де вже знайшли мені житло, навіть заміж вже одна мене видає, − щиру усмішку жінки, підкреслює блиск в очах, − але я відмовляю їм. От не можу, не хочу ні Харкова, ні Дніпра, ні Києва тим більше. От раніше думала, що Київ особливий. Але це таке ж звичайне місто: ніхто тебе не буде зустрічати, бо нікому ми там не потрібні − що тут, те й там. 

Пережиті обставини вплинули на Олю. Жінка помітила, що після того, як сама пережила біду і побачила багато людського горя, вона стала більш жорсткою та черствою.

- Нема вже в мене того співчуття, яке було, коли ми жили в Донецьку. От задавлять кота чи іншій людині погано, то починала дуже сильно хвилюватися через це. Зараз я відчуваю, що стала інша. Не знаю до кращого це чи до гіршого. Нема в мене співчуття до людей. От чую як хтось жаліється, і починаю думати, яка ж це насправді дурниця.

Оля відповідально виконує свою роботу, і навіть простий ритуал вечері у «Старому замку» стає приємним, коли там є Оля. Вона проста і скромна, і хоч стверджує, що серце зачерствіло, часом можна зауважити, як вона допомагає відвідувачам, чи гуляє з бездомним собакою. Навіть у найскладніших обставин вона вміє ставитись до світу із любов’ю.

- Якби я могла звернутися до українців і знала, що кожен мене почує, то сказала б їм, щоб любили Україну, − впевнено, але водночас із сумом в голосі зазначає жінка. − За себе треба боротися, відстоювати своє. Не треба слухати, що хтось говорить. Поки не побачиш все сам, не відчуєш, доти ти не роби висновків.

Не можна жити чутками, каже.

- Як же хочеться, щоб люди добивалися всього самотужки, не сиділи і не звинувачували у всьому владу, а влаштовували життя самі.

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Від макіївського алюмінію до “Святогірської кози”

Следующий материал:
Залишатися поруч


Ірина Ферин

Вік: 20 років

Народилася: у Славську (Карпати)

Живу: у Львові

 

Що мене робить щасливою?

Усвідомлення того, що на світі багато чудових людей

Що для мене важливо в житті?

Любов

Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Думки людей про самих себе. Ми всі гідні кращого життя. Але для цього потрібно усвідомити, що ми всі разом відповідальні за те, що відбувається.