МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Може, на заробітки?

09.07.2019

Тернопіль


Історія двох тернополян, які шукають себе, їдуть з України, але повертаються. Можливо.

І.

Михайло шукав себе. Він мав приклад для наслідування: старший брат обрав стежку музики, тому Михайло йшов по його слідах. Але в певний момент дорога круто звернула до театру і привела під самісінькі стіни Тернопільського педагогічного університету, де був факультет театрального мистецтва. Акторська гра повністю захопила Михайла. Він бачив, що зазвичай хлопці з його оточення обирали професії, які дозволяли отримувати стабільний заробіток, але творчий потік притягував його, наче магніт. 

— Я розумів, куди йшов. Розумів, що тут або пан, або пропав. Але назад не було вороття, — каже Михайло, примружуючись і згадуючи наївність юного хлопця, який опинився на роздоріжжі одразу після закінчення сільської школи. 

Студентські роки плинули швидко і непомітно. За цей час Михайло намагався підробляти ведучим, організатором та координатором різноманітних заходів. Так робили усі однокурсники та навіть старші професійні колеги. Однак це не ті місця, де має реалізовувати себе актор драматичного театру. Думки про романтичну професію справжнього актора ходили за ним щодня. 

Попрощавшись із студентським життям, Михайло отримав диплом і пішов влаштовуватися в театр. Наївно сподівався на отримання повної ставки актора.

— Коли випускався, викладачі одразу попередили, що місць для молодих і недосвідчених акторів не буде. Нам сказали: "Пробуйте, шукайте, їдьте в інші міста, ми вам ні в чому не допоможемо. Пробивайте шлях собі самі". Врешті-решт ми так і зробили, проторували свій шлях і влаштувалися в Тернопільській драматичний театр. Щоправда, монтувальниками сцени. Вакансій акторів там просто не було. Директор розвів руками: “Ну, хлопці, що я вам можу дати? 0,25 не можу я вам дати. Ідіть монтувальниками. Поробите півроку, а потім туди-сюди, може хтось вмре, звільниться ставка, там і почнете працювати акторами…”

 

 

 

Михайло добре пам'ятає перші десять хвилин роботи в театрі. Вони були травматичними — поранив долоні мотузками, що тримають декорації. Тоді ж зрозумів — життя у театрі буде нелегким.

— Я протестував проти класичних і нудних театрів. Зрештою у драматичному театрі почали давати перші ролі — хороших героїв, які вже давно приїлися публіці. Я намагався втілити в Тернополі альтернативні, андеґраундні постановки. Хотів реформувати старий театр, друзі навіть так і називали мене — “Реформатор”.

Грошей, які заробляв в театрах, не вистачало. Навіть для однієї людини. А Михайло ще й відчував відповідальність, адже далі треба буде  забезпечувати родину. Протягом двох років роботи в театрі Михайла переслідували ці страхи. Ще й троюрідний брат поїхав на заробітки у Польщу. В якийсь момент Михайло відкинув творчість на задній план, поставив на ній хрест.

Це відбулось тоді, коли Михайло вперше потрапив у Польщу як організатор театрального фестивалю. 

— Там я побачив, як держава підтримує творчих людей, як вона створює умови для мистецтва. Повернувшись додому, я намагався реалізувати щось схоже в Україні, але не мав підтримки. Ще й моє оточення морально тиснуло: “Ну як там твій театр? Гроші хоч заробляєш?" І тоді я зрозумів, що треба щось змінювати.

 

 

У театрі готували прем'єру вистави польського режисера, а Михайло готувався до того, щоб змінити своє життя. В театрі обіцяли нову, скандальну, провокативну постановку, що переверне уяву глядачів. А брат в Польщі обіцяв влаштувати чорноробочим з хорошим заробітком.

— Я відмовився від ролі і це був прецедент. Молоді актори ніколи так не робили. В понеділок зранку я написав заяву на звільнення. А ввечері я вже їхав автобусом до кордону Польщі. Це було зречення. Самозречення. 

І таким був не лише він. Так робили і його друзі. Талановиті люди їхали за кордон заробляти гроші фізичною працею. І приїжджали іншими людьми — зламаними. Коли Михайло збирав валізи, то думав, що їде в один бік. Не планував найближчого майбутнього навіть на півроку.

— Я повернувся зі злобою та образою на професію та з розбитими рожевими окулярами. Ми прокидалися там о п'ятій, о шостій вже були на об'єкті і до восьмої вечора ремонтували залізничні колії. Буду відвертим, інколи були сльози на очах. Бо всі ми люди. І так минули три місяці життя, це було виснажливо і морально важко. 

З Польщі Михайла забрала любов. Стосунки на відстані допомагали триматися на плаву, і вони ж кликали додому. Після такого досвіду у Михайла виникло золоте правило — не працювати на роботі, яка не приносить задоволення. 

— Зараз я щасливий бути на своєму місці — вести ранкові ефіри на радіо. Рано прокидатися щодня, йти на улюблену роботу, бачити рідне місто і рідних людей. Заробітки змінили мене, але не зламали. Вони дали безцінний досвід, довели, що можна і треба досягати своїх вершин, а не вестися на матеріальні цінності. Я хочу працювати за покликом душі,  дарувати людям посмішку і чудовий настрій. Сьогодні я роблю це через радіо, а далі — життя покаже.

 

 

ІІ.

Володя досі шукає себе. У квартирі звичайної тернопільської багатоповерхівки постійно відбуваються творчі процеси — біля вікна сохнуть квіти для майбутніх прикрас ручної роботи, у кутку терпляче чекають на чергову зйомку штатив та громіздка фотокамера, в окремій кімнаті лежить реквізит для фотографій. На стелажі співіснують прочитані і неторкані книжки, над робочим столом висять плани на життя та перелік мрій. Останні постійно розбиваються об реалії.

— У дитинстві я хотів стати археологом, щоб пізнавати світ. З археологією не склалося, але протягом усього життя намагаюся відкривати для себе реальність. Віддаюся саморозвитку, але не маю права забувати про роботу.  Треба мати ресурс, аби робити акцент на творчості і не думати про гроші та необхідність виживати в умовах маленького міста без можливостей хорошого заробітку.

Життя Володі перемежовується періодами творчості і бажаннями реалізуватися в бізнесі. Все почалося в школі — тоді він багато малював, надсилав картини на конкурси і навіть отримував нагороди. В старших класах відбувся злам світобачення, Володя надихнувся успіхом заможних родичів та захотів заробити грошей, тому вступив до тернопільського університету не за творчою спеціальністю. Він мав був стати менеджером, але  розчарувався у професії.

— Освіта повністю відбила бажання знайти себе через бізнес. Я прийшов, щоб навчитися сучасним технологіям маркетингу, а мені дали старі радянські книжки. Після того рівня навчання міг піти менеджером лише на завод  — але це зовсім не те, що я хочу.  Щоб отримати потрібні знання — треба їхати закордон. Та чи захоче хтось повертатися в Україну і перетворювати досвід в життя без належної підтримки?

Після університету знову почав вивчати світ із самого нуля. Намагався творчо реалізовуватися в інтернеті, вів блог в Instagram, та й в реальному житті були різні проекти. Але в Тернополі творчим людям працювати важко.

— Художники в нас виїжджають, бо не можуть навіть елементарно забезпечити собі життя. Звісно, талант — це фундамент. Але для того, щоб побудувати на ньому палац (тобто, щоб тебе помітили), потрібні інвестиції.  

Володя продовжував шукати себе. Він мандрував, повністю присвячував  себе творчості. У цей час на його руках з`явилися перші татуювання, які тепер нагадують про певні моменти життя. Серед них стріла, яка повинна вказувати правильну дорогу в житті. Володя наповнював себе книжками, думками і змістом, одного дня його навіть запросили працювати на телебачення. Але і ця робота не принесла задоволення — він знову розчарувався. Надто творчу людину стискали рамки, було важко працювати за шаблоном. 

 

 

— Мені не вистачало балансу, я шукав роботу, щоб забезпечувати себе і фінансово, і духовно. Прийшов до висновку, що це може бути професія письменника художника чи фотографа. І от саме як письменник я зараз намагаюся реалізуватися, працюю над книжкою. Але іронія долі нагадує, що на її видання теж потрібні гроші. Це замкнене коло.

Щоб заробляти на творчість, Володя мусив працювати хоч де-небудь. П’ять місяців тернополяни могли замовляти в нього каву і десерт, бо він влаштувався офіціантом у місцевому кафе. За цей час отримав хороші для Тернополя гроші, але емоційно вигорів. 

— Ти не можеш творити, якщо не знаєш, чи маєш завтра щось їсти, чи тебе завтра з квартири не виженуть. Зваживши усе, я вирішив поїхати за кордон, щоб заробити на існування і на мрію жити у творчості.

За вікном почали збиратися хмари на дощ. Володя глянув на сіре небо, він ставав дедалі відвертішим, а розмова підходила до вирішального моменту. У схожих ситуаціях хтось дивиться на Захід, а Володя дивиться на Схід. Бо там  його друг уже 8 років працює учителем у Китаї. Володя побачив ціль і швидко почав долати перешкоди: підтягнув мову, зібрав документи і спробував сподобатися роботодавцю. 

— Багато моїх друзів виїхали на роботу в Європу. Але не як спеціалісти, а на поля і на “клубніку”. Але я так не хочу, мені це важко морально. Два місяці я провів у Києві, коли намагався зробити документи для китайської візи. Досі ще немає відповіді, я в режимі очікування. Якщо все вдасться — буду два семестри навчати сотню китайських дітлахів англійської мови. 

 

 

Важко пояснити самому собі, чому їдеш працювати у далекі країни, а не знаходиш гідної роботи вдома. Але ще важче пояснити своєму близькому оточенню — батькам, коханій людині, друзям. Володі пощастило — його підтримали у цьому складному рішенні.

— Мої батьки мене не завжди розуміють, але ніколи не заважають. Вони бачать, як мені важливо знайти себе і сформувати. А моя дівчина Єсеня бачить скільки я маю творчої енергії. Її просто треба реалізувати, інакше я згорю. Вона все розуміє. І я розумію її. Доля складається так, що Єсеня теж має поїхати працювати, але в Чехію. Просто ми обоє точно знаємо, що це треба зробити, бо нам це необхідно.

Володя дивиться у вікно своєї кухні, де небо вже трохи розвиднілося. Він має надію, що час мине і усе це  стане просто історією і гарним досвідом. Що заробітки не зламають їх. Він розглядає майбутнє, але не планує нічого наперед. Для нього щастя полягає в тому, щоб реалізуватися у важливих для себе сферах. Він ще не знає, що на нього чекає. Але з вулиці запахло мокрим асфальтом, а у вікні Володя розгледів дві сині повітряні кулі. Каже, вони часто тут літають під хмарами. Може, на заробітки?

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Дошки. Шум. Поліція

Следующий материал:
На вершине


Дарина Кучер

 

Вік:  20 років

Народилася: у Дніпрі

Живу: у Дніпрі

 

Що мене робить щасливою?

 

По-справжньому щасливою я почуваюся у моменти, коли люди кажуть мені, що я змінила їхнє життя на краще. Навіть якщо вони не говорять цього вголос, але я знаю, що якимось чином вплинула на них позитивно. Це надихає мене і змушує рухатися вперед.

 

Що для мене важливо в житті?

 

Для мене важливо бути комусь потрібною. А ще - щоб хтось у мене вірив. Якщо хоч одна людина вірить у те, що я роблю - все вдасться.

 

Що б я  хотіла змінити в своєму місті на краще?

 

По-перше, хочу чути більше української мови в Дніпрі. Не лише в державних установах, а й просто на вулиці. Щоб навіть у трамваї можна було казати «дякую», а у відповідь чути «будь ласка!»

 

По-друге, хочу навчити дніпрян не боятися журналістів. Щоб у людей не виникало думок, що ми можемо якось їм нашкодити. Хочу, аби суспільство і медійники були друзями.