МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Мистецтво вірити у себе

08.07.2019

Тернопіль


Антоніна Полухіна

Як художниця з Тернополя, втративши можливість ходити, віднайшла нові сенси

Неподалік Тернополя, у селі Верхні Гаї, живе Роксолана Гриджук -- молода мисткиня, що займається вітражним розписом та розмальовує одяг. Дівчина заснувала власний бренд “Roksiart” та є інструкторкою громадської організації “Групи Активної Реабілітації”. Попри те, що кілька років тому вона втратила можливість ходити, вона веде активний спосіб життя та допомагає іншим.

«До»

На порозі будинку на мене чекає тендітна дівчина на візку — Роксолана. Світле довге волосся, щира посмішка, ледве підведені зелені очі. Разом із дівчиною мене зустрічає маленький мопс — улюблениця родини Поні, яка не відходить від Роксолани.

—  Я тільки-но прокинулась, вночі зовсім не спала, малювала. Багато роботи, — каже Роксолана, паралельно переставляючи для мене стілець.

—  Давай допоможу, —  кажу.

— Ні, ні, не потрібно, я сама. Рома, де покривало від стільчика?

Аліна та Соломія спілкуються з Роксоланою під час творчого процесу. ©Антоніна Полухіна

У кімнату входить Рома, хлопець дівчини —  високий, чорнявий молодий чоловік, що несе чашки та чайник. Сідаємо за стіл біля вікна, де Роксолана зазвичай працює. У кімнату залітають дівчатка, Соломія та Аліна, троюрідні племінниці. Вони живуть неподалік. Малі взялися допомагати Роксолані розставляти фарби, та трохи згодом приєдналися до чаювання. Аліна та Соломія невпинно питають Роксолану про все на світі: про колір вітражу, про те, кому належить ваза з бджілками, котра стоїть на столі, про новий одяг та собаку.

— То ж справжні фанати Роксолани, — коментує те, що відбувається Рома. Ми всі разом сміємось.

— Коли ти почала малювати? — питаю у дівчини.

—  Я взагалі ще у школі ходила на різноманітні факультети. Це характер —  є люди такі, знаєш, «calm person», а є такі що весь час як движок, як хом'як, дай йому коло, він буде ним рухати, —  розповідає Роксолана.

З великим теплом дівчина говорить про своє дитинство: ходила і до художньої школи, і на бальні танці, і на гімнастику, і на макраме, і навіть на в’язання.

— Чорт його знає, нащо воно мені було потрібно, — сміється. —  Та це було мені потрібно.

Після дев’ятого класу Роксолана мріяла вступити до художнього училища у Львові. Але у дев’ятому класі батьки вмовили її ще трохи почекати і отримати повну середню освіту. Відтоді, Роксолана займалася малюванням з репетиторкою — тернопільською мисткинею Ганною Ткачик. Так готувалася  до вступу у Львівську національну академію мистецтв.

— Але після школи я вступила у Тернопільський педагогічний. Батьки вплинули на мою думку. Чи на щастя, чи на горе — не знаю, бо по суті я не можу сказати, що це було для мене зайвим. Я гуманітарій. Воно мені підходить, я думала, ну, буду у тому напрямку...let it be, одним словом, —  беручи смаколик згадує дівчина.

Роксолана так грайливо й артистично вимовляє фрази, іноді переходячи на шепіт, що ми з її племінницями ні на мить не втрачаємо уваги. Розповідає, як у п’ятому-шостому класі не любила читати, і про те, як сім років бальних танців пішли “коту під хвіст”, бо її партнер хотів на бокс, а не танцювати. Про те, як чотири роки навчалась на вчительку англійської мови, і як не хотіла йти на магістратуру, та як вступила до Академії мистецтв у Львові.

Роксолана розписує чашку вітражем на замовлення. ©Антоніна Полухіна

— Рахуй, перший курс я вчилась в Академії мистецтв  паралельно з магістратурою у педагогічному. Другий курс —  я думаю, о! Буду присвячувати себе мистецтву. Та фігушки! Далі мені не всиділося. Я почала шукати роботу, почала їздити робити сама декори. Пам'ятаю, нагрузила на себе усі ті декори, мов той верблюд, і гайда  в Житомир — попиляла на весілля. Думала, що буду згадувати це як страшний сон, хоча зараз згадую зовсім в інших тонах…

Тут Поні, маленький мопс, почала проситися на вулицю. Разом з нею збираються йти і дівчата, їм вже пора додому. Роксолана продовжує:

— Я думала, що працюватиму декораторкою, найму підрядників і розвиватиму ту тему, але потім… потім я виграла грін карту —  приголомшує мене Роксолана.

— Ми тоді вже почали зустрічатися з Ромою, він так зрадів, казав: «Давай, це так круто!». Але я ніколи не мріяла їхати в Америку.

Я дивлюся на Рому. Увесь цей час він мовчить неподалік від нас  і щось читає у телефоні. Він не реагує, коли ми говоримо про нього, мабуть не хоче заважати. Але час від часу питається у Роксолани, чи не втомилася вона, і ще наголошує, що треба більше відпочивати.

— Але стільки людей мріють отримати цю грін карту і поїхати. Чому ти не хотіла? —  дивуюсь я.

— В мене американської мрії ніколи не було і не має. Мені і вдома добре. Єдине, що я мала у планах, це десь на четвертому курсі академії поїхати у Гданьск, по програмі обміну студентами. Але Рома каже: «Ти що!», — вимовляє гучним шепітом і робить паузу, копіюючи хлопця. — От якби мені сказали, що я мільйон доларів виграла, то я може ще й сказала: “Вау, круто, давайте”. А тут: “Їдь, пахай”. Та Рома все ж таки вмовив мене, я почала займатися оформленням документів для отримання тої грін карти.

— Вже у липні 2015 року я мала їхати в Америку, в Нью-Йорк.  Збиралася там навчатися. А на початку червня травмувалась, — говорить, а далі довго мовчить.

—  Не сталося “happy endу”, — сміється врешті.

«Після»

— Всі плани зламалися, — каже Роксолана.  Випадково вона випала з балкону власного будинку. Зламала хребет. Відтоді більше не може ходити.

— Я ледве той момент пережила: рік життя пішов у нікуди — лікарні, реабілітація, прийняття нової себе. Рятувалася малюванням. А шо малювати? Я першу картину почала маслом писати, та мені важко було. Задовго. Треба щось легше. Тоді я відкрила для себе вітражі.

— У твоїх родичей, мабуть, скрізь твої роботи? — питаю.

—  Тааак, —  протягує Роксолана. — Як тільки починається якийсь “happy birthday” , то вже треба щось таке готувати.

— А що було після лікарень?

Роксолана біля рідного будинку. ©Антоніна Полухіна

— Потім з'явилася Група активної реабілітації (ГАР) -- це громадська організація, у якій наново навчають жити після травми спинного мозку. Як на візку пересуватися, наприклад. У 2016 році я одразу потрапила на реабілітацію, як учасниця. Мені там важко було. У нас є така внутрішня фраза «сиренький», — піднімає руки вгору та пальцями показує лапки, —  ось я була «сиренька». Типу свіжа травма. Було надзвичайно важко: ті, хто попав в активку значно пізніше, їм вже легше, бо вони вже і так були активні на той період життя, а я ще — посміхається, —  тільки від лікарів і від мами, від догляду відійшла.

— Тобі було морально важко? — питаю.

— Ні, психологічно не було важко, було важко фізично. Бо я бачила, що всі стягують, а я не стягую. Я себе почувала якоюсь, знаєш, “slow down”. Ну, нічого, — каже оптимістично, —  у мене подружка є, ми тоді були сусідками по кімнаті у таборі, доленька звела нас. То  у нас по часу однакові травми. Вона така шустренька, тоді все встигала, все могла, а я думаю, блін, я на її фоні така, трошки повільніша. І, я думала, що візьмуть її у подальшому, але мені подзвонили з активки, запропонували піти стажеркою на заняття з луком. Це було вау! Звичайно! Стрільба з луком мені самій подобається. Це від тата мені, мабуть, передалося.

Після того почалась тісна співпраця Роксолани з Групою активної реабілітації.

— Хочу, щоб наша організація розвивалася. Вона мені дала те, чого не дали ні лікарі, ні медперсонал, ні реабілітологи. Бо ніхто так не пояснює, як людина, котра сама має схожі проблеми.

“Активка”, каже Роксолана, виховує.

— Вона допомагає переродитися, мов той фенікс. Допомагає знову стати тою людиною, якою ти був, і не бачити в собі внутрішніх обмежень. Ми мусимо також суспільство виховувати. Коли ти кудись підеш і люди від тебе відсахуються, це неприємно. Але це поступово змінюється. 

— Що ти відчувала, коли тільки стала інструкторкою? — питаю.

— Перше було “вау”, а потім, ти вже розумієш, яку відповідальність ти на себе береш. Класно, коли потім у фейсбуці учасники замість аватарки котика чи песика, добавляють свої фотографії. Це ніби персоніфікація відбувається внутрішня. Ти не ховаєш себе, виринаєш у люди. Ну і все, починається нове життя, учасники знаходять якусь роботу або навчаються, словом, живуть.

— Ти також ховалась?

— В мене не було такого, що я не хотіла себе показувати. Я просто з лікарень зразу виринула туди. Як кажуть одразу стала заГАРтована, —  заливається сміхом. — Готова, до таких штук, бо там люди діляться своїм досвідом, і у житті я вже менш болісно на те реагувала.

Розмірковуючи над цим, Роксолана підкреслює те, що важливо говорити про те, що людина на візку — функціональна, нормальна людина.

Родина Гриджук святкує Івана Купала. ©Антоніна Полухіна

— Є такі питання, про котрі, ти не з усіма можеш поговорити. Це питання прокреації, питання сексуального життя, яке продовжується. Люди на візку можуть мати дітей, вести повноцінне сімейне життя в усіх його проявах. Травма не є запорукою того, що щось може не відбутися, — акцентує дівчина.

У Групі активної реабілітації надають консультації з багатьох особистих питань. Також важливою є техніка їзди, тому що людина на інвалідному візку має бути водієм. І не завжди стороння допомога може бути корисною. Потрібно вміти пояснити, як підштовхнути, або затягнути по сходам так, аби людина не випала.

Продовжуючи нашу розмову, ми розуміємо, що вже досить пізно, і час прощатися. Залишаю Роксолану, а Рома проводжає мене. Дорогою розповідає, як спочатку Роксолана соромилась виходити кудись у людяне місце, а зараз її, як то кажуть “за вуха не відтягнеш”, їй подобається проводити час у кафе та інших містах. Рома також вже звик до поглядів людей, та інколи він не може цього витерпіти.

—  Вірю, що Роксолана стане на ноги. І буду все для того робити.

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Борщівський код

Следующий материал:
Той, що нотує час


Антоніна Полухіна

 

Вік: 23

Народилася: у Горлівці

Живу:  у Дружківці

 

Що робить мене щасливою?

Для мене щастя – це займатися тим, що любиш. Фотографія, волонтерство, фідбек від людей та подорожі роблять мене щасливою, але все це є дуже непомітним, якщо на тебе не чекають вдома. Тому моя родина є невід'ємною складовою мого щастя.

Що для мене важливо у житті?

Найважливіше для мене – це розвиток та людяність. Впевнена, що протягом усього життя ми повинні розвиватися, навчатися чомусь новому та допомагати розвиватися іншім. Та головне, завжди залишатися людиною.

Що б я хотіла змінити у своєму місті?

Я б хотіла зробити Дружківку більш комфортною для містян та гостей, зробити її більш доступною та підвищити рівень обізнаності громади. Тому що місто – це насамперед люди, та якщо ми не будемо піклуватися про місце, де ми живемо, воно занепадатиме. Мрію про те, щоб Дружківка квітла з кожним роком ще більше, а люди були щасливі жити саме тут.