Публикации

Як в українському місті зароджувалась скейткультура?

— Побиті коліна, лікті в ранах. Мені було 11 років, коли я почав кататись на скейтборді. Зараз мені 29. Я часто замислююсь над тим, що об'єднує скейтерів. Це весело, просто весело. І саме це почуття нас об'єднує.

Нашу розмову перебивають. Поруч розташований скейт-парк. Там ганяють діти на велосипедах і самокатах. Біля них роблять трюки скейтбордисти. Розмову перервала жінка, яка привела на заняття свого сина Матвія. Це його перше заняття, тож його погляд стривожений. Але водночас переповнений цікавістю. Хлопчик продовжує тримати маму міцно за руку.

— Тримай, це твій скейт на сьогодні. Він професійний, — каже Леонід, тренер скейтшколи.

Матвій іде зі своїм тренером на заняття, а Леонід їх проводжає поглядом. Потім кладе чохол від скейтборду на землю. Декілька секунд мовчить, посміхається.

***

— Я починав із того, з чого починали напевно усі в Україні. Спершу десь по телевізору побачив скейтерське відео, і мені сподобалось. 

У дитинстві хлопці у дворі любили кататись на роликах. І малий Леонід теж хотів. 

— Та на них всі катаються! — сказали мені.  

— Давай будемо на скейті, — запропонував тоді мій сусід. 

 Свій перший скейт Леонід купив на базарі. 

— Він коштував десь 60 гривень. Був схожий на цей, — згадує Леонід і показує на скейтборд. — Цей човноподібної форми, а той був рівний. Але якість — жахлива, — кривиться скейтбордист. — Мої друзі йшли швидше, ніж я їхав по тротуарі. 

Леонід сміється.

— Улітку 2003 я пішов працювати вантажником на базар. Я хотів купити професійний скейт і хоч батько пропонував заплатити за мене, я вирішив заробити цю суму сам. — Знову показує на скейтборд, який стоїть поруч, ніби талісман. 

Погляд не відводить. Він пам’ятає, як на тій роботі о п’ятій годині ранку прокидався, а о шостій вже біг відкривати місце, щоб вивезти зі складу будматеріали.

— Їх було 12. Одного вівторка у нашого працівника народився син і я обслуговував усі 12 точок сам. Перший місяць мені заплатили  мало — 200 гривень. Наступного я отримав 600. Тато дозволив мені витратити ті гроші на скейтборд. Тоді ми заплатили десь 1300-1500 гривень. Він був крутий!

Тоді діти зависали у комп’ютерних іграх та інтернет-кафе, тож тато Леоніда, який сприймав скейтбординг як спорт, мотивув сина займатись.

 

Скейтпарк у гідропарку «Топільче». Улюблене місце скейтбордистів від 2015 року. © Лілія Боднар

***

— Холодно. Засніжено. Ми, зі скейтами в руках, йдемо до закинутих будівель. Лише там ми могли кататись. — Леонід згадує час, коли скейт-парку ще не було, а сміття в закинутих будівлях — по коліна. 

— Шприци, безліч відходів. Ми все розчистили. Через рік там “заколотили” вікна сітками.

2016 року Леонід створив скейтшколу. Вона розташована у підвалі школи №23. Зараз там є два великих зали, електрика, місце для відпочинку та особистих речей.

— Доброго дня! 

Доброго! До нас підходить жінка. Вона посміхається і мружиться від променів сонця. У колясці біля неї  — малесенький хлопчик.

 
— Це мій молодший син Святослав, — гордо каже Леонід. — Він виросте, а буду забороняти йому кататись. І тихенько залишатиму скейт в коридорі, — жартує скейтбордист. 

 

***

 

— Наприкінці 2014 року ми зняли ролик “Я катаюсь тут, тому що у нас немає скейтпарку”. Ми катались на пам’ятниках, у парках, по лавках. Це було відео про наш щоденний конфлікт, — згадує Леонід. 

На обговорення ролика скейтбордисти запросили представників міської ради. Тоді чиновники підтримали створення скейт-парку в Тернополі. 

— Нам пропонували маленький проєкт. Ми не погоджувались. Або ви “хаваєте” цей проєкт, або не отримуєте нічого. 

Місце погодили у парку Шевченка. Потім комітет згодився на інший варіант —  розмістити скейтпарк  у житловому кварталі. 

— Ми написали відверте звернення. Бо якби ми там збудували парк, його б спалили. Скейтери бувають різні, по-різному одягаються і слухають різну музику. Це нормально, але на спальному районі це пацанам не поясниш, — сміється скейтбордист.

У серпні 2015 року скейт-майданчик відкрили у гідропарку “Топільче”. 

— Тоді вивісили правила. Основна їхня  — це безпека дітей, — наголошує Леонід.

Скейтпарк зараз постарів. Фарба обгоріла і видніється лише де-не-де, на фігурах, де катаються скейтбордисти, утворились дірки. 

 
— Люди травмуються. Я впав. Що говорити про маленьких дітей? — Жаліється скейтбордист. 

Через недофінансування їм ще не вдалось відремонтувати скейтпарк. Але зараз ситуація змінюється: підрядник порахував бюджет, команда шукає необхідні кошти.

Скейпарк на якому ганяють скейтбордисти. Колись за його відкриття вони боролись. © Лілія Боднар

*** 

У 2008 році у Леоніда виникла ідея створити скейтшоп “Бумеранг” у Тернополі.  В Україні тоді не була розвинена скейтіндустрія, а найближчі скейтшопи були у Львові та  Києві. Леонід тоді розповів ідею своєму другові Віталію, з яким разом починав кататись. Другові це сподобалось і 8 березня 2009 року у Тернополі відкрився скейтшоп “Бумеранг”.

Другий поверх, відділ номер 26. Всередині яскраві кольори, безліч скейтбордів і професійного взуття, наплічників і футболок. Скейтшоп “Бумеранг” працює понад 10 років. 

— 10 років тому тут було всього мало, — розглядається навколо Віталій, який сам у Тернопіль переїхав із Сєвєродонецька ще 2004 року. — Кілька пар взуття, два-три сноуборда. Тоді нас добре підтримували місцеві скейтери.

 
— Цей магазин не просто купи-продай, — пояснює Віталій. — Я тут розвиваюсь і це мене мотивує. 

Магазином Віталій займається не сам, йому допомагає дружина. Вона розробляє дизайн.

 — Ось це вона робила, — Віталій гордо показує мені пакет з написами. 

 Часом їм доводиться важко, адже працювати доводиться сім днів на тиждень. 

— Деколи треба перезаряджати свої думки, але ми пристосувались.

На розвиток скейтбордингу є певні надії. У 2020 році на Олімпійських іграх вперше з’явиться категорія скейтбордингу як спорту.

— Якщо все буде добре, то є шанс, що скейтбординг підтримають як вид спорту на державному рівні. Тоді його чекає світле майбутнє!

<- назад в: Публикации