МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Дочекатись найрідніших

21.08.2018

Святогірськ


Діана Квасневська, Анна Забродская и Карина Кохно (видео)

Як сімя переселенців із Первомайська, незважаючи на інвалідність, живе всупереч і заради у новому місті

Чотири роки минуло з того часу, як Юлія з чоловіком Володимиром покинули свій дім. У неї — третя група інвалідності, у нього — перша. Сорок днів у підвалі свого будинку в Первомайську, обстріли у Гірському, швидкий виїзд до Харкова, а звідти – на два роки до Одеси — воєнні роки спровокували багато потрясінь і тривоги. 2016-го вони поселились у місті Святогірськ Донецької області, де живуть дотепер.

 Літня жінка розкладає прання. Аж надто ретельно струшує. Тоді долонями опирається об стіл-дошку, де діти досі малюють. Починає розповідати.

- В дитинстві я мріяла про те, щоб мама була зі мною, — пригадує жінка. — Вона багато працювала і через те, що виховувала нас без батька, їй доводилось важко. Інколи я ночувала  в дитячому садку. Не любила цього дуже. Постійно старалась зробити щось хороше для старшої сестри, щоб вона дозволила спати з мамою.

Ввечері, коли поверталась мама, вона лягала поруч на ліжко і міцно її обіймала.

Де була?

У чоловіка Юлії психічні порушення, він пересувається на інвалідному візку. У 2003 році у Володимира виявили аневризму головного мозку — він не пам’ятає теперішніх подій, тільки давні.

Це після операції таке ускладнення, — пояснює Юлія Володимирівна. — Він п’є чай і їсть булку, а потім через кілька хвилин знову пропонує випити чаю. Бо вже не пам’ятає.

Пані Юля каже, що до нього треба спокійно говорити, бо якщо сваритись, то стане нервовим і кидатиметься чимось.

— Там вдячності вже не дочекаєшся, — зітхає. — А життя ж минає. Мені вже 65 років, та й серце слабке. Я навіть думала віддати його в будинок престарілих, щоб не був мені тягарем, —  нахилившись до мене і стишивши голос розповідає жінка. — Але син сказав: «Це не по-людськи буде». Хоч мій Сергій колись його зневажав як вітчима, зараз змінив  думку. Я заспокоїлась — дійсно не по-людськи.

Хвороба у 66-річного Володимира почалась у той період, коли в Юлії померла мама.

— Останні дні її життя я завжди була поруч, — розповідає. — Тому про смерть чоловіку повідомила племінниця. На похорон він не прийшов. Я думала, що його не пустили з роботи в Росії і він просто не приїхав. Але коли прийшла додому, то застала його там.

Запитав: «Де була?»

— Ви можете уявити мій стан. У мене мама померла, а він про це ніби не знає. Тоді він вже нічого не розумів. Лягав відпочити і казав, що йому стане краще. Але після сну не згадував нічого.

Тоді Юлія почала бити на сполох та їздити по лікарнях.

— Коли дізнались діагноз, потрібні були гроші на операцію. Продала все наше золото. Лікарі сказали, що це «бомба сповільненої дії», — людина може просто не прокинутись. Хоч і після операції він був «овочем», я дуже хотіла, щоб він вилікувався.

40 днів підземелля

Юлія розповідає, що їхню квартиру в Первомайську на п’ятому поверсі пошкодили обстрілами, не працювали ліфти, обвалилась підлога.

Ми Володю опускали по звичайній драбині вниз. Так страшно було, ледь чутно шепоче жінка. Але я запитую себе, ну кого Ви обстрілюєте? За що? Ми німці чи фашисти? Від кого Ви захищаєте нас? Допоможіть…, - останнє слово Юлія шепоче ледь чутно та майже непомітно.

Перед спуском в підвал їм сказали запастись продуктами та речами на три дні.

Ми ж залишились в підвалі на сорок днів, а війна триває вже п’ятий рік. В кімнаті було близько вісімдесяти людей. Усім потрібно було їсти й пити, але не вистачало. Тільки згодом зрозуміли, що людям із інвалідністю потрібно половину буханки, а не четвертину.  Бо чоловік з’їдав свій хліб і просив знову. Я ділила свою частинку надвоє. Юлія витирає сльози з-під вицвілих, але досі жвавих зелених очей. Думала, як з’їсти скоріше, бо він побачить і решту забере.

Люди намагались допомагати, чим могли приносили овочі, фрукти, хліб.

Син зв’язався з другом, який приніс нам кролика, у якого кровоточили вуха від обстрілів. Тварина ж не знала, що треба закривати вуха й відкривати рот, - жінка запинається, замовкає і продовжує. «Мені нічого Вам більше дати, то візьміть його, вбийте і засмажте на вогні», - сказав Сергіїв друг. То ми знайшли людину, яка це зробила і пригостила нас двома шматочками м’яса. Так страшно згадувати, жінка закриває рот рукою і вже забуває витирати сльози.

У часи спокою Юлія виходила у двір на свіже повітря.

Думала, що вже не витримаю. Через нерви загострилась тахікардія, підвищувався тиск,  відчула запалення печінки. Біля мене була жінка, яка постійно мене заспокоювала, що треба ще потерпіти, до 17 серпня, потім до 24. Ми всі вірили, що нас звільнять. Чому наша армія далі не пішла, не вигнала чеченців, всіх чужих?

У цьому підвалі не було ні світла, ні води. Пані Юлія каже, що щастям було знайти чашку води, щоб вмити обличчя.

В тарілку наливали соняшникової олії, замочували там клаптик тканини і підпалювали його – так освітлювали кімнату. Брудні були. Коли син вивозив нас, то навіть на блокпості не затримували, просто пропустили. Я худюща, чоловік «зарослий». Хорошого мало.

Потім сім’ю перевезли у Гірське й поселили в котельні. На щастя, там пані Юлія зустріла свою знайому, тітку Валю, яка прихистила їх. Вона дала парі будинок та забезпечувала їжею. Але почались обстріли.

Я вже не знала, що робити. У нас жінка з п’ятого поверху стрибнула, бо не витримала. Я вийшла якось на вулицю, сиджу на лавочці, плачу. Дивлюсь на пакет з «гуманітаркою». А на ньому реклама з номером гарячої лінія одного фонду. Навіть не подумавши, набрала номер. Тричі мене перенаправляли до інших людей, доки не зв’язалась з волонтером Женею. Він попросив, щоб ми добрались до Харкова, а там зможе нам допомогти. Ми приїхали, то він нас нагодував, дав їжі на дорогу, посадив на потяг в Одесу. Причому, він сам має інвалідність.

 

Бережи себе

Єдина думка, яка мене рятувала – берегти себе, щоб діти не переймались через мене, щоб все в них було добре. Хотіла ще хоча б раз побачитись, поговорити з сином, внучкою, невісткою. Готова навіть пожертвувати своїм життям, щоб лиш в них все було добре.

За останні чотири роки Юлія тричі бачилась зі своїми рідними. Вперше в Харкові перед потягом в Одесі. І ще двічі, коли приїжджала в Первомайськ. Її син з донькою та невісткою досі там живуть. Син працює слюсарем у двох котельнях. Внучка навчається у шостому класі.

Я навіть спочатку ображалась на нього. Бо всі живуть сім’ями, а ми тільки двоє пенсіонерів. На це син мені відповів: «Мам, тобі ж допомагають волонтери. І я для когось волонтер. Опалюю лікарню, дитячий садок, житлові будинки». От тепер я думаю, яка він мудра людина, що не поїхав.

У Святогірську багато людей сидять без роботи, каже Юлія.

Що він тут робитиме? А там має зайнятість, авторитет. Щоправда, через війну у нього незакінчена вища освіта – два роки залишалось. Вчився в Стаханові, та тепер туди не поїде. Хочеться, щоб все було українське. У нього син дорослий їздив на Україну отримувати водійські права. Через хворобу серця його не взяли в армію, але це кожному не поясниш. Також всі говорять, що документи ДНР несправжні. Ну що це за республіка така? І діти не хочуть там ні паспорти змінювати, ні водійське посвідчення отримувати.

Дім

Тепер була вдома десять днів. Поїхала подивитись, як там. Бо якщо піднімуть ціни на санаторій, то доведеться повертатись. Залишила чоловіка в Святогірську з доглядальницею. Але побачила, що треба залишатись тут, скільки дозволяють.

Юлія  переймається, що люди вже звикли, не реагують на вистріли. Адже думають, що їх омине. Але застерігає, що не потрібно втрачати пильність, адже не завжди все так безхмарно.

У мене сестру вбили з дорослим сином. Прямо у двір влучили, жінка схлипує і закриває обличчя долонею. Інколи вже немає сил. Так хочеться, щоб війна закінчилась. Я не знаю…  Щоб знову все було, як раніше. До дітей хочу, у свій дім.

Юлія розповідає, що невістка з внучкою два роки прожили в Алчевську. Врешті поїхали додому. І багато сімей повертаються, своя хата завжди рідніша, не зважаючи на постріли.  

Так, санаторій «Святі гори» - це не рідний  дім, але тут  бомби на голову не падають. Умови нормальні, але задихаюсь я. У нас в кімнаті ковролін. І нам заборонили, щоб покоївка пилососила. Хоч я і платила їй. Та нам забороняють брати пристрій від санаторію. Нам якось «Слов’янське серце» купило пилосос, але його носили між п’ятьма поверхами і він поламався. А ковролін давній. Як сонце сходить, дивишся, а пилюка «стовпом».

Юлія говорить, що тепер готують самі в кімнатах. Хоча раніше на кухні для них готували обіди. Вони збирали кошти, продукти і відносили туди. Та зі збільшенням туристів їм у цьому відмовили. Натомість запропонували, купувати обід за їхніми цінами.

А якщо борщ - 12 гривень, то не кожен може собі дозволити, при пенсії 1484 гривень. Я купую на базарі овочі, зварю сама, то нам вистачить на три дні. Та нам допомагають волонтери, абсолютно різні люди. Наприклад, у сусідньому корпусі реабілітаційний центр для лікування наркоманії. Вони нам дають борщ, молоко, часом хліб з ізюмом приносять, навіть чоловіка морозивом пригощали.

Великим щастям Юлія вважає пандуси в санаторії. Бо її чоловік пересувається на інвалідному візку. Йому зручно, що туалет та душ також пристосовані, - є заїзди, ручки, на які можна спертись. Їх поставив благодійний фонд «Слов’янське серце» та інші організації. Всі люди на інвалідних візках живуть на першому поверсі.

Мовчи

Останні роки я доглядаю за чоловіком. Раніше працювала розподільником робіт на заводі, потім в котельні. Але зараз шахти порозбивали, позакривали. Люди п’ють, постаріли дуже. Тепер одна мрія, аби тільки не бомбили. Хочуть і чекають миру, а він і не передбачається, напевне.

Юлія говорить, оці «ополченці» самі часто перелякані. Йдуть туди через гроші, бо роботи для молоді не було.

У мене на заводі був  Саша - зварювальник. Добрий такий, але пив дуже і «скотився» морально. Але пішов в оце «ополчення» й загинув, то ховали його зі всіма почестями. Хоча насправді, який він там герой, - п’яниця.

Юлія каже, вранці чеченці на вулицях кричать -"Аллах акбар". Перевіряють паспорти, залякують. Тільки вона не розуміє, чому їх не виженуть нарешті. Жінка каже, що не може відстояти свої права, бо її лякають комендатурою, автоматом.

Бо там треба мовчати і сопіти тихенько.

Обійми

Якби я була одна чи  був здоровий чоловік, то я б повернулась додому. А так немає ніякої певності. Адже у 2014 році ми важко виїжджали. Я тут тільки через нього. Щоб йому було спокійно й не тягнути нікуди. Бо в Первомайську досі ліфти в будинку не працюють. Якщо знову почнеться щось страшне, то я не зможу вийти з чоловіком вниз.

Юлія каже, що переоцінила життя, зрозуміла його цінність.

Це все так важко. Особливо, коли дитина труситься уві сні від шуму. Не можу навіть дивитись на це. Я пригорнула внучку до себе і заспокоюю її.  А вона боїться грому, блискавки. Просить, щоб я штори закрила.

Пізній вечір, але в кімнаті досі спека. Бабуся з внучкою засинають разом. На великому ліжку внучка тулиться до Юлі поближче.

Я відчувала її дихання, її тепло. І хоч в таку спеку – це важко. Але я нічого їй не казала, розповідає Юлія у той же день, коли повернулась назад у Святогірськ.

І тепер  65-річна Юлія Володимирівна витиратиме сльози і ставатиме на кілька хвилин тією маленькою Юлею, яка має мету – дочекатись найрідніших.

Теги:
Святогірськ, переселенці, «Святі гори», «Слов’янське серце», війна

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Спогад і спалах

Следующий материал:
«Сидя на набережной, я понял, что хочу здесь жить...»


Діана Квасневська

Вік: 20 років

Народилася: м. Хотин

Живу: м. Львів

 

Що мене робить щасливою?

Щаслива, коли можу підтримати, допомогти людині

Що для мене важливо в житті?

Віддавати, любити; робити те, що подобається

Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Покращити розвиток дітей, створивши гуртки та Літні табори.

 

 

Анна Забродская

Возраст: 22 года

Родилась:  в Мариуполе

Живу:  в Мариуполе

 

Что меня делает счастливой?

Путешествия вместе с дорогими мне людьми и новые впечатления, проводить время на природе. Вдохновляют фотографии и фильмы, особенно дорамы.

Что для меня важно в жизни?

Здоровье близки людей и друзей, чтобы они были рядом.Заниматься любимым делом.

Что бы я  хотела изменить в своем городе к лучшему?

В первую очередь – улучшить экологию. Так, как, в Мариуполе находятся три завода, атмосфера в городе очень загрязнена.  Эти заводы являются основными предприятиями города и местом заработка для большинства  его жителей. Закрывать их нельзя, но нужно ставить очистительное оборудование.

Также, я бы хотела, чтобы реконструировали некоторые здания, улицы, обновили и освежили парки и места для отдыха, а также сделали более развитыми центр и окраины города.

Карина Кохно

Вік: 16 років

Народилася: у Миколаївці

Живу: у Миколаївці

 

Що мене робить щасливою?

Я відчуваю крила за спиною, коли я бачу посмішку людей, після перегляду моєї праці.

Що для мене важливо в житті?

Знайти себе і своє призначення у житті.

Що б я хотіла змінити в своєму місті на краще?

Моя мрія - це кінотеатр або хоча б «кіно під відкритим небом».