МедiаЛаб Донбас - медиапроект для молодёжи восточно-украинского Донбасса. Наше мотто: «Пиши и измени свой город!». В наших Медиа Мастерских начинающие журналистки и журналисты работают над темами, важными для их города, формируя критический взгляд на свое окружение. Их статьи, фото- и видеоматериалы опубликованы на этом веб-сайте.

Публикации

Борщівський код

08.07.2019

Тернопіль


Тетяна Сушко, Вікторія Козар

Як тернопільська майстриня перетворила вишивку на справу життя

Із Майєю ми зустрілися біля драматичного театру у Тернополі. Вона одягнена у смугасту сорочку та сині джинси. Для розмови ми обрали затишний дворик в центрі міста. Присівши, дівчина починає діставати сорочку, вишиту темно коричневими, рожевими, зеленими та синіми нитками. Майя Юркевич — тернопільська вишивальниця, яка відроджує автентичну українську вишивку. 

“Почала я вишивати для себе, — скромно розповідає вона. — Ще у дитинстві. Коли я приїздила в село, то не лише бавилась з друзями, а й  хотіла займатися ще чимось. Моя бабуся, як і всі, здебільшого вишивала одяг, рушники, килими настінні…”

Саме бабуся привила Майї Юркевич любов до вишивки.

“А мама згадувала, що коли мені було чотири роки, в селі модними були вишиті килими. Я прокидалась серед ночі і просила, щоб мені дали тупу голку з нитками. Адже килими шили спеціальними тупими голками. А наступного дня все, що я нашила, випорювали... Так я вчилась”, — посміхається Майя. 

Дівчина зізнається, що в школі процес вишивки був для неї надто нудний. Бажання вишивати відбила вчителька, коли на уроці трудового навчання дала завдання вишивати серветки. Щоб доньці зарахували завдання, допомагала мама. 

Студентські роки Майя згадує із посмішкою: “Всі вишивали картини, ікони. І я теж так робила. Але одного разу дошила картину і подумала, що досить. Бо вони ж просто висять удома, їх ніхто не бачить. Ще багато матеріалів й часу на них йде. А якщо добре подумати за ці гроші можна вишити гарну сорочку. І не одну. Тоді їх бачитимуть і носитимуть. Я вирішила вишити сорочку, якої в мене не було”.

Для Майї вишита сорочка має особливе значення. Чомусь ні бабця, ні мама, не передала їй жодної у спадок. Лише два роки тому у старій сільській хаті у скрині вона знайшла вишиванку. Виявилось, що це жіноча сорочка, яку вишивала прабабця.

Святкова борщівська сорочка - з вишивкою на всю довжину рукавів ©Тетяна Сушко

Святкова борщівська сорочка - з вишивкою на всю довжину рукавів ©Тетяна Сушко

“Спочатку було плаття хрестиком, — розповідає Майя. — А потім я вирішила задизайнувати мамі плаття й сумку з бісеру. Це був перший і останній раз, коли я вишивала бісером. Він мені не сподобався у роботі.” 

Коли Майя вирішила зробити свою першу сорочку, то довго думала над візерунком: шукала в інтернеті, у магазинах. Позаяк нічого їй не сподобалось, вирішила креативити сама. 

“Я купила тканину, нитки. Це мала бути монохромна чорна сорочка, вишита хрестом. Але я побачила сорочку своєї знайомої з Гуцульщини і вишивка низинкою мені так сподобалась, що я почала вивчати інші техніки. Хрестик популярний він набув масового поширенні ще у XIX столітті, але традиційних швів понад 250”.

Захоплення дівчини борщівською вишивкою розпочалося із книги “Борщівська народна вишивка” Людмили та Олексія Покусінських, яку придбала собі на день народження. Вона стала настільною книгою для її першої борщівської сорочки. 

Пізніше жінка відвідала Борщівський краєзнавчий музей, де побачила давні вишиті сорочки. Майю вразила їхня рельєфність, прості візерунки, чорний колір та особлива символічність, яка притягує. Окрім чорної нитки, у борщівській вишивці використовують і кольорові. Особливість цієї вишивки полягає у тому, що її вишивали вовняними нитками, які виготовляли із шерсті чорних молодих ягнят. 

Від захоплення  — до Школи борщівської народної сорочки

Після візиту на Борщівщину майстриня спільно із Вікторією Кривоніс та Ларисою Овчарук вирішила заснувати громадську організацію “Школа борщівської вишивки”. У січні цьогоріч у Тернополі вони провели дпугу виставку, де показали свої роботи, а також інших учасників організації. Їх, до речі, більше десяти. Майя пояснює, що вовняна нитка є товстою і поводитися з нею слід лагідно, бо вона має здатність у процесі вишивання розкручуватися і це певною мірою сповільнює процес. Жінки проводили майстер-класи у різних містах України: у Львові, Києві, Чорткові.

Кеди, оздоблені борщівською вишивкою ©Тетяна Сушко

Майстриня — авторка проекту “Відродження борщівської сорочки”. Вікторія Кривоніс упорядкувала схеми для проекту, під час якого 24 учасниці з  Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської області, а також із Відня, відшили 22 фрагменти борщівських автентичних сорочок.  За основу взято схеми з книжки Людмили та Олексія Покусінських "Борщівська народна сорочка".

Зараз борщівські вишивки мандрують Україною. Презентація проекту відбулася у Тернополі і вже встигла побувати у Львові, Чорткові, Новому Роздолі, Києві, Новій Каховці, Мелітополі і зараз дісталася Дніпра. Організаторки, що запрошували у нові міста, шукали приміщення та дбали про всі деталі виставки самостійно. 

Перше емоційне піднесення від борщівської вишивки Майя Юркевич відчула після відвідин фестивалю у Борщеві. У цей момент Майя прийняла рішення вишити свою першу сорочку. Процес тривав рік, утім жінка вишивала не щодня. 

“Дівчата, в мене ниток більше, ніж косметики, — усміхається. — Для мене борщівська вишивка — це не просто мода, це частина мого внутрішнього світу. Вишивка — це мій космос”, підкреслює майстриня.

Майї подобається вишитий одяг, який можна одягнути не лише в свята, а й носити повсякдень. На її думку, не обов’язково має бути багато вишивки.  Достатньо простого зручного крою і красивого оздоблення. Окрім сорочок, Майя вишиває ще й взуття.

“Коли я починаю вишивати, маю один задум, а на фініші завжди виходить щось інше. У процесі багато змінюю — можу додавати або ж забирати певні кольори. Роблю так, як відчуваю”, наголошує дівчина.

Зараз Майя оздоблює борщівською вишивкою гаманці. А також планує зайнятися вишиванням чоловічої борщівської сорочки.

У майстрині є одне правило: вона ніколи не вишиває у неділю. Каже, що так вчила її бабуся.

Додому вона йде в кедах, прикрашених власноруч борщівською вишивкою.                                        

 

<- назад в: Публикации

Предыдущий материал:
Піаніно та Кіт

Следующий материал:
Мистецтво вірити у себе


Тетяна Сушко

Вік: 18 років

Народилася: у Полтаві

Живу: в Полтаві

 

Що мене робить щасливою?

Відчуття гармонії... 

Що для мене важливо в житті?

Для мене внутрішньо близькою є мудрість Богдана Гаврилишина: "Власні цінності треба формувати самотужки, жодної догми не приймаючи на віру. Прийняти можна лише те, що ти сам зрозумів та обрав...", "Мистецтво життя - це пошук гармонії, уникання конфліктів - внутрішніх та з іншими. Вчитися, мріяти, діяти. З ентузіазмом, оптимізмом, захопленням..."

Що б я  хотіла змінити в своєму місті на краще?

Місто має перспективу розвитку в тому випадку, коли мешканці відповідальні щодо міста та самих себе й оточуючих. Заради гармонії, а не PR... Цю внутрішню потребу в гармонії й ідентичності потрібно формувати... Кожного дня... В кожному... Словами та діями...

Вікторія Козар

 

Вік: 20 років

Народилася: у Теребовлі (Тернопільська область)

Живу: у Львові

 

Що мене робить щасливою?

Перш за все, мої близькі та рідні люди, які мене підтримують і надихають ставати кращою. Також цікаві книги та фільми, як змушують замислитися і змінити свої погляди на певні речі. Також подорожі, адже вони розширюють наше світобачення і дають можливість подивитися на цей світ по-новому.

Що для мене важливо в житті?

Напевно, це бути собою всюди і за будь-яких обставин, а також розвиток, оскільки для мене важливо – не зупинятися і постійно відкривати для себе щось нове.

Щоб я хотіла змінити у своєму місті на краще?

Оскільки зараз я проживаю у Львові, то хотілося б покращити транспортну систему міста, адже стан трамваїв і маршруток – плачевний, а ще вони ходять не за графіком. Адже часом не дуже приємно стояти півгодини на зупинці під дощем. Це я вважаю основною проблемою міста, оскільки Львів – місто перенаселене, слід також збільшити кількість транспорту, бо часто доїхати просто не можливо.