Beiträge

Як скрипалька своєю музикою поширює філософію краси на вулицях Святогірська

Святі гори принишкли від звуків скрипки. Музикантка чорними від каніфолі пальцями затискає струни. Звідти лунають ніби знайомі мелодії — культова The Cranberries «Zombie», класичний Бах, єврейська народна, але всі вони інші, незвичайні, з шаманським тоном циганської музики. Ранкова служба вже скінчилася – люди неспішно повертаються з лаври із кошиками у руках. Там — солодкі серпневі яблука і свіжий мед.

— Таня, це тобі! Я трішки дорожче продаю, но тобі зроблю скидку, — сивий дідусь обіймає скляне тіло товстої банки із медом. Скрипалька широко посміхається.

— Я тільки дограю і одразу розрахуюся

— Це даже не обсуждається! А можеш заграти “Смуглянку”? Я так її люблю!

Мостове життя

— Тетяна тут часто грає. Шкода, що не щодня. Слухав би і слухав, — говорить мостовий торговець грибами та вином. — Ви тільки нас не фотографуйте, бо проженуть. Раніше, ще до війни, поліція постійно проганяла. Залишимося взагалі без копійки. Тетяну не чіпатимуть, звісно. В неї зброя у руках. Проти таких мелодій ніхто не встоїть.

Худорлява жінка, яка сидить на ослінчику побіля перил, втуплено дивиться на річку і курить дешеву сигарету. Це ще одна мостова гостя — баба Оля. На перилах вишикувалися її банки з варенням «із соснових шишок». Музичний світ її не зачіпає, але варто запитати, хто така ота скрипалька, і вона розповість. Не лише музикою може похвалитися сусідка.

— Вона майстриня вищого класу! Такі гарні саморобки виробляє — з паперу, з камінчиків, з різних підручних матеріалів.

 

Тетяна грає на мосту в Святогірську вже більше 20-ти років. Святогірськ ©Дана Маслюк

Тим часом мостовий потік відпочивальників та вірян збільшується — наплічник скрипальки, скромно затиснутий між стільчиком і банкою меду, наповнюється паперовими купюрами.

— Я люблю дивитися на людей, коли граю, — каже Тетяна. — Люблю розглядати їхню красу. Моя постійна слухачка — бабуня, євреєчка, танцівниця. Вона старенька вже, одягнена бідно, але з таким смаком! Ніколи не пройде повз мене, завжди зупиниться. Мене не просить, але чекає, коли я зіграю щось танцювальне. Я знаходжу момент і починаю грати, а вона — пританцьовувати, — тішиться музикантка, що їй вдається розворушити людей.

— Я насолоджуюся красою інших. Пам’ятаю дівчину, яка йшла до лаври у традиційному одязі: довге плаття, закрите декольте, голова покрита. Але ж сукня просвічується, — сміється. — Коли вона йшла мостом, кожен м’яз на її тілі переливався здоров’ям та красою — стан, груди, не обтяжені зайвою білизною, зваблювали.

Мостове життя минає швидко — Таня й не зауважує, як настає вечір.

— Тут завжди багато цікавих історій, — каже. —  Людям подобається музика. Я раніше переймалася, що чути аж у лавру. Чи не заважаю я їм службу проводити? Але ні! Вони мене слухають, ще й дякують — морозиво купляють.

Народжена стати музиканткою

Її погляд живий: у чорних вуглинках очей виблискує сонце, обличчя прикрашає широка посмішка, а на шиї – синець. Розміром із велику монету. Це — мітка скрипаля.

— Дітьми у музичній школі ми бігали дивитися, як грають старші учні. Деякі доглядали за шиєю уважно, підкладали рушничка, — розповідає. —  Тоді синець був не таким помітним. Але найуспішніших легко впізнати. В них на шиї — сині ґулі — бо ж грали годинами.

 

Електроскрипка Тетяни Міхай. Святогірськ ©Дана Маслюк

Маленька Таня прибігала додому і натирала собі шию мокрим рушником, щоб теж мати  мітку скрипаля.

— Я народжена, щоб стати музиканткою. Мама колись проходила повз — у відчинені двері побачила, як батько співав. І сказала, що хоче таких талановитих дітей, як цей високий чорнявий циган.

Так і сталося. Всі троє — музиканти.

— Мій брат — найталановитіший. Він музикант на кораблі, сестра грає на мандоліні, а я — вулична скрипалька.

Аби навчитися музики, школи — замало. Тетяні пощастило жити у відповідному середовищі, музика завжди її оточувала і була стилем життя.

 — Я пам’ятаю як батько любив співати циганських пісень. Часто це були пісні з індійських фільмів. Здавалося, ніби та мова йому рідна. Маленькою він брав мене на руки і під джазові мелодії підкидав у повітря на кожну другу долю. Так я вивчила ритм.

Циганські інтонації, наслідувані від батька, вирізняють мелодії Тетяни.

— У школі вчителька любила жартувати про мою манеру: “Таню, у тебе Бах що, народився на берегах Дністра?”

Діти мали вільне дитинство. Жили у Краматорську, мама працювала на заводі до пізнього вечора, а дітвора гуляла вулицями, знали кожен кущик і ямку.

— Брат грав з двох років, а я співала усе підряд. Мене люди сильно любили і балували. Для мене дві людини — вже публіка. Я тоді вставала на табуретку і виступала. Сестра ж більше танцювала. Ми на усі весілля неподалік прибігали босі і танцювали циганські танців. Нас пригощали солодким, тож голодними не були.

Прийняти свою сутність Тетяна змогла вже за часів незалежної України.

— У радянські часи, коли мені ще було дев’ятнадцять, я стидалася свого циганського походження. У Союзі ставилися погано до меншин, мені було соромно зізнатися, тому що задражнили би… Але я слухаю циганську музику, і у мене кров бурлить! Зараз я вже не соромлюся.

На всі руки

Скрипка не одразу посіла місце життєво необхідного інструменту для Тетяни. Довго майбутня святогірська зірка знаходила шляхи самореалізації у найрізноманітніших сферах.

 

Друга пристрасть скрипальки - рукоділля. Прикраси з паперу та каменів за технікою торсіон-пап'є Тетяна робить власноруч. Святогірськ  ©Дана Маслюк

— Моя пристрасть до музики конкурує із пристрастю до ремесел... У 90-ті я купувала лосини, перешивала у їх сексуальні, відверті купальники. Потім навчилася укладати плитку швидко і якісно — це теж стало моїм заробітком. Клієнти знаходилися не лише у Святогірську. Я люблю творити і відкривати для себе щось нове.

Будинок скрипальки схожий на шаманське житло, або невеличкий музей. Лунають джазові мелодії, всюди зручно примостилися мистецькі творіння: плетені власноруч кошики із соснового коріння, прикраси, створені у особливих техніках, гарні картини знайомих художників, колекція кераміки від найкращих керамістів України, старе фортепіано, скрипки… Тетяна не може уявити свого життя без того, щоб навчатися творити красу.

— На щастя, я рано зацікавилася музикою. Однак, я — непостійна людина, переключаюся з одного на інше. Я займаюся тим, що мене надить, і віддаюся тій справі до кінця. А потім енергетично знесилююся. І кілька діб лише сплю.

Вулична скрипалька

Грати на вулиці Тетяна почала у Святогірську у 98-му, коли до неї приїхали родичі з Києва. Сестра та її чоловік уже мали досвід вуличних виступів. Тетяна долучилася до них, а згодом почала і сама виступати.

— Щоб заробляти на вулиці, треба бути вільним, креативним, сміливим. Бачиш людей - діставай інструмент і грай, — посміхається Таня, дістаючи скрипку зі своєї колекції. — Якось виступали у Москві. Заробляли непогано, але я досить слабко грала. Зібрався натовп слухачів. Один дядечко вслуховується, — видно, розбирається у музиці. І несподівано зітхнувши, каже: “Дівчинко, йди займайся”. Тоді я зрозуміла — доведеться докладати зусиль. Навіть, аби працювати на вулиці, маєш грати добре. Маючи скрипку, ти врятований вже від голоду у будь-якому місці. Вже на вечерю заробиш. Але я не женуся за грошима. Якби я грала заради грошей, я би не змогла грати так. Я цим живу. Коли музикант грає і насолоджується цим, він передає своє задоволення іншим.

Шукати однодумців по очах

Об’єднавшись у невеличкий гурт із другом-гітаристом і братом, заробляли грою не тільки на вулицях, але й в арт-кафе, ресторанах, громадських платформах.

— За часів президентства Януковича ми грали в італійському ресторані у Києві. Як було дивно, що більшість наших глядачів — це та сама «крута донбаська» аудиторія, яка й раніше приходила нас послухати у Донецьку.

Тетяна, хоч і народилася у Росії, рідними місцями вважає українську землю. Не дивно, адже колись у Самару її бабусю переселили з Полтавщини. У 2013-му, коли події у центрі Києва набирали обертів, Тетяна збиралася стати частиною Майдану, але раптово зламала ногу.

— Навесні грала на своєму місці, а отам, під берізкою, — показує скрипалька убік дороги, — стояв автобус із “тітуханами”. А люди йдуть із лаври і говорять щось про Новоросію.

Зовсім нещодавно, кілька років тому, Тетяна була чи не єдиною у Святогірську, хто на День Незалежності надягав на себе вишиванку.

— Люди дивувалися, “що сьогодні, свято якесь?”

Громадянська позиція багато змінила у її житті.

— Ці чотири роки розставили все по місцях. З ким треба спілкуватися, а з ким… прийшлося обірвати спілкування. Перед Різдвом вирішила шукати небайдужих. Я об’єдналася із пластунами, ми нарядилися, зробили власноруч зірку, вертеп, і разом із дітьми та молоддю співали різдвяних колядок.

Зараз вони знову разом готують святкування Дня Незалежності України, будують плани зі створення скверу для молоді для творчості, музики, краси.

— Я граю і шукаю однодумців у натовпі. Це легко —  по очах можна все прочитати. У наших агресія в очах відсутня. Вона включається лише тоді, коли треба Батьківщину боронити.

 

Очі янгола

Кохання — потужне джерело її натхнення. У житті були чоловіки, з якими не склалося, але нікого з них вона не перестала любити:

— Кохання живе всередині. Воно дає енергію, але воно не може померти. Я до всіх людей, які раніше були частиною мого життя, ставлюся по-доброму, — ностальгійно розмірковує вголос Тетяна.

 

   Служіння красі - філософія Тетяниного життя. Святогірськ  ©Дана Маслюк

Часто чоловіки впливали і на її творчість. Зустрівши африканця, Таня відкрила для себе світ реггі. Разом вони заснували гурт «Taki-jah», який жив п’ять років.

— Малколм – з дредами, чорношкірий. Ми вирішили створити африканський проект. Я мріяла бути костюмером, знайшла у секонд-хенді тканину, «шкуру зебри», пошила йому гарну сценічну одежу. Але ж це моє уявлення про традиційних африканців. Він сказав, “я таке не одягну, бо мене чоловіки будуть хотіти — у нас таке жінки носять”. 

Згодом виявилося, що африканець залежний від алкоголю. На концертах доводилося домовлятися з барменами, щоб не наливали. Бо тоді концерт можна було відміняти. Невдовзі на шляху зустрівся інший чоловік.

Вона повертає на грунтову доріжку понад Дінцем:

— Грала на Андріївському. Підійшов чоловік, як і всі інші, послухати, але я не очікувала, що він пробуде поряд чотири години, слухаючи мою гру. Я одразу звернула увагу на його очі! Такі очі бувають лише у янголів. Виявилося, він теж музикант. Ми дуже здружилися. Через деякий час зрозуміли, що маємо бути разом. Кожна людина у житті — невипадкова.

Люди  — це диво

Граючи під стінами лаври, Тетяна має своє особливе ставлення до релігії.

— Ні, я не розумію християнства. Кажуть “Страх Божий”, але людина не має нічого боятися. Страх — це втеча від Бога. Я не відношу себе до релігій. Вища сила існує. Хто я така, щоб порушувати вищі закони? Тому живу у гармонії.

— Найважливіші речі у житті — музика, природа, мистецтво, секс. Усе, що нас оточує, створене для радості і задоволення. Щоб свою радість розширювати, потрібно багато читати, їздити, напитуватися інформацією, розуміти людей поряд… У дитинстві я любила грати в “Емпатію”. Уявляла себе на місці квіточки, песика, того чоловіка з відрами. І намагалася відчути те, що відчувають вони, — ділиться Тетяна.

— Я люблю людей більше, ніж тварин. Люди — це диво. Музикою, життям — я служу красі. Служіть красі!

TAGS:
Святогірськ, скріпалка, музика, люди, День Незалежності, вишиванка, кохання

<- Zurück zu: Beiträge